– Толю…
Усі три подивилися на нього ледь не молитовно, проте він коротко відрізав:
– Поки що нічого.
– Але ж… вони зникли ще вчора, – рахувала години Валентина, і від того підрахунку всім робилося лячно.
– На жаль, новин ніяких.
– А що говорять? – пошепки спитала Ірина.
Анатолію пригадалась задушена дівчинка у рядках буряків.
– Нічого конкретного, шукають та й годі.
– А як давно ви бачили Петра Васильовича?
Чоловік поглянув на екран мобільного телефону, намагаючись зрозуміти, скільки ж часу минуло. Друга година дня. Жодного пропущеного дзвінка, а він так і не спробував знайти охоронця для Ренати. Та і чи варто? Всередині прокидався черв’ячок передчуття, що це – справа марна: солодку жінку охороною не втримати. Думки сполохано розлетілись під поглядом двох чорних безодень. Антоніна чекала на відповідь.
– Петра Васильовича? Вранці.
– Вранці. Цей день, здається, не закінчиться ніколи. Спинився й застиг у невідомості… Може… поїдемо до мене, га? Там ще печиво залишилось…
Степан Олексійович ожив:
– Добре сказала, донечко. Гуртом воно легше. Поговорите, одна одну розрадите, а там, дививсь, якісь новини з’являться.
Валя поглянула на букетик ромашок, що увесь час тримала в руках.
– А й справді, давайте. Мені ось квіти у воду поставити б. Уявляєте, ми з Іринкою до Володимира Івановича заїхали на огляд, а він… квіти подарував.
Ірина кивнула:
– Тобі.
Степан Олексійович посміхнувся.
– Красиві. Таких шкода, везіть до водички, везіть. І парубка ось цього заберіть – у якості охоронця, підгодуєте його заразом.
Анатолій вдихнув повітря з гіркуватим присмаком і зітхнув:
– Сьогодні ситі всі. Тільки я без машини.
Коли повернулись до будинку з лісовим серцем, той зрадів, немов рідним, а кімната-метелик взагалі ожила, затріпотівши сотнями крил. Анатолій зворушено зупинився на порозі й замилувався багатоликим дивом. Певно, вся справа у протягах. Вітер вирішив рознести присмак диму по всіх усюдах, а, може, прагнув нагадати всім і кожному про нічне зникнення двох дівчаток? Хтозна, та він був скрізь.
Господиня заходилась накривати на стіл, круглий і прозорий, як скельце, й гості, розсідаючись за ним, мимоволі утворювали щось на зразок кола. Це було… правильно і водночас дивно. Він все намагався збагнути, чому вони знову тут? І що шукають? Напевно, примару спокою. Адже то був не зовсім спокій, тривога не зникала остаточно, просто з’являлася упевненість, що ти не один такий. А знання… воно зменшувало біль й говорити було легше? Ділитися тим, що для решти світу – таємниця за сімома замками. Анатолій же чомусь навіть не спробував пояснити свої почуття Ренаті, а тут… Господи, Рената! Якщо він зараз же не зателефонує кому слід, то повертатися буде ні до кого. Чоловік підвівся й вийшов на кухню, дістаючи на ходу мобільника.
– Алло, Костю, привіт. У мене прохання. Виручиш? Продивись охоронні організації і замов когось для Ренати. Так. Я зайнятий, не до цього. Спасибі.
Спиною до нього стояла Валентина. Опустила квіти у віднайдену вазу з водою і завмерла. Анатолій мимоволі спинився.
– Валю.
Обернулась.
– Я…
У синіх очах тріпотів подібно метелику застарілий біль, бився щосили й відчайдушно шукав вихід назовні. Анатолій не стримався:
– Валечко, що з тобою? Твої очі…
Жінка безпомічно сховала їх у долоні.
– Нічого. Так, пригадалось…
– Тобі потрібно поділитися. Стане легше.
Її руки затремтіли:
– Не можу… говорити… про це.
Чоловік обережно взяв тремтячі пальці й стис у своїх.
– Для всього свій час, Валю. Це не я, одна мудра людина запевнила. Тобі потрібно розповісти тут і зараз. Не мені, не їм, собі розказати. Про-го-во-ри-ти. Бодай спробуй, чуєш?
Жінка здригнулась, кілька хвилин мовчала і дихала часто-часто, так, ніби тріпотіли не затиснуті пальці, а серце прямісінько в згорнутих долоньках.
– Не бійся. Все минає. Лишається тільки згадка. Про неї й розкажи.
Кивнула, підвела голову й таки наважилась зробити крок до кімнати, де пам’ять відігрілась біля чашки свіжозавареного чаю.
– Не знаю, з чого почати… Ненависті… любові… Чого? І те, й інше сховалось в мені, переплелось, всмокталось у кров і зрештою стало мною. А з себе… себе не вирвеш по шматочках, правда ж?
Озирнулась синьо. Помовчала у повній тиші, ніби незримо входила в минуле.
– Сьогодні… я рідко, так рідко запитую, що ж то було тоді… Що? Кохання? Невже воно буває таким? Потвора влізла в серце. А починалось… починалось серед чистоти…