Жінка замовкла й поглянула у вікно, за яким сходив з розуму вітряний день, проте всім у кімнаті здалося, що вона бачить там щось абсолютно інше, своє. Коли Валя знову озвалася, голос загорнувся у ніжність:
– Того дня йшов сніг, фарбував світ у біле. Чистота, окреслена в русі. Чистота у думках. Смішна, я сама собі здавалась невагомою, не йшла – летіла. Сніг. Сніг. Сніг. Потім – скрегіт гальм, далі – темрява.
Господиня вражено поставила порожню чашку на стіл:
– Нічого собі початок.
Валентина здмухнула гірку посмішку:
– Аварія. Кохання збило в прямому сенсі. Тікати б… якнайдалі, а я застигла, і дихати забула. То були очі. ЙОГО очі серед білої завіси. І земля зникла в одну мить, перетворившись на повітряну кулю, на якій летиш, летиш, летиш і бачиш лише їх, а вони виймають спокій і розвішують по всіх стрічних стовпах. Дивний стан… як це пояснити?
Озирнулась до Ірини:
– Пам’ятаєш, як у дитинстві гостювали у баби з дідом?
Іра посміхнулась:
– Пам’ятаю… Дід завжди був суворий. Я його боялася.
– І я. Зате обожнювала, коли він опинявся у колгоспному корівнику. В отому, за селом, бо там одразу ставав м’яким-м’яким, хоч коників ліпи.
– О, він любив коней.
Валя схилила голову:
– Любив. А мені подобались корови. У дитинстві вони здавались велетенськими, а ще пахли молоком і полем. Серед всіх-всіх я облюбувала одну – з довгими-довгими віями, немов у людини. Нічка. Вона була справжньою красунею, звикла до мене, впізнавала й, здавалося, раділа. А потім… потім корівник згорів – разом з худобою. Вночі. Здається, сталося коротке замикання. Сторож спав п’яний, мов чіп, тому помітили пожежу надто пізно.
– Так, дід Омелян одразу ж побілів, став сивий-сивий, все ходив до згарища.
– Він там плакав. Я нишком витирала старечі сльози. Дід гладив мене по голові шерехуватою долонею, а вночі… Кілька місяців поспіль мені ввижалось мукання Нічки. Я уявляла, як вона чекає на порятунок серед вогню, кліпає довжелезними віями, мукає і жде, бо вірить… людям.
Ось і там, на засніженому шосе, я почувалася зовсім як Нічка з мого дитинства. Щось підказувало: ця зустріч – пожежа, а я продовжувала дивитись в ЙОГО очі й навіть не намагалася урятуватись. Ну чому? Чому? І що він зміг розгледіти в мені? Що зачепило? Не знаю. Очевидно, я була несхожою на ляльок, котрі змінювались у його житті наче дні тижня. Сьогодні одна, завтра інша, через місяць десята. Льоня колекціонував жінок й аніскілечки цим не переймався, і раптом – правильна дівчинка під колесами авто. Пригода. Але… щось пішло не так, звична траєкторія змінилась: він загрався, я – втратила себе на довгі чотири роки. Один. Два. Три. Чотири. Все. Тоді… чому я й досі не можу віднайти його?
Анатолій та Ірина одночасно видихнули. Валя помітила:
– Про дружину я дізналася за рік. Наковталася пігулок. Дурненька. Врятували. З його зв’язками мене витягнули б навіть з пекла. Пеклом і була любов-залежність. Без нього – дихати не сила. Він. Він. Він. Решта світу – перекреслена. Це тривало ще два роки. Я ледве закінчила навчання… потім. Це сталося навесні…
Анатолій помітив, як Ірина стисла долоню сестри.
– Затримка, тіточка в товстелезних окулярах й лишень два слова: «Ви – вагітна».
Жінка опустила голову:
– Я… мені здавалось, що всі-всі бачать мої очі і всміхаються. Справді. Як же я раділа. У Льоні не було дітей, дружина чомусь ніяк не могла народити, здається, навіть лікувалася за кордоном, але не виходило, і тут… Малесенька його частинка у мені. Такий собі згусток стовідсоткового щастя, який з кожним днем стає більшим, ворушиться, стукає ніжкою і вже реагує на голос тата. Я могла б заприсягнутися найдорожчим, що було саме так, і Леонід… Він розлучився швидко. За один день. Просто закрив рота дружині ласим шматочком нерухомості. Певно, вирішив: час бути батьком. Весілля. Пам’ятаєте весілля?
Анатолій зітхнув:
– Атож. Дитяча казка про Попелюшку. Ми так раділи.
– А я… боялася випустити його руку зі своєї, аби раптом не прокинутись.
Блакитні очі розхристано блукали минулим, і в них одна за одною спалахували картинки.
– На чергове обстеження ми поїхали удвох. Льоня всю дорогу жартував, що зараз побачиться із сином. Він чомусь з першого дня був переконаний, що народиться хлопчик. Я потай молилась: яка різниця, аби тільки все було добре. А лікар посміхався й переконував, що у таких батьків обов’язково народиться вродливий геній. А потім… стурбовано округлив очі й, здавалось, приклеївся до монітора.
Що таке дитина-геній ми не дізналися, бо… бо у ненародженого хлопчика виявили серйозні вади розвитку. Він ніколи не став би повноцінним…
Очі не втримали гіркоту, сльози повільно покотилися обличчям, але Валентина не зупинилась, як не спиняється снігова лавина: