– Спасибі.
Вже на порозі будинку його наздогнало:
– Костянтин Валер’янович ще у гостях.
Анатолій усміхнувся. Значить, точно під охороною. У будинку пахло нічною кавою, саме нічною, з легким присмаком сновидінь. Костя сидів навпроти Ренати й розповідав щось веселе. Солодка жінка вигнула спину й кицькою муркотіла біля вуха. Їй таки бракує уваги.
– Привіт.
Рената підвелася назустріч.
– Толю, нарешті. Костя знайшов мені охоронця. Такий розумний хлопчина, от тільки з собакою.
– Так тож надійніше.
Жінка чмихнула носиком.
– Не знаю. Хто там зна, що у собаки в голові?
Костя поставив пусте горнятко з-під кави.
– Ренато, тут би дізнатися, що у голові друга? Толю, ти коли повернешся? Я роблю все можливе, але, друже, без тебе ніяк. Ми на межі, братику. Хлопці дрібницею перебиваються. Якісь ремонти, але – то крихта. Повертайся.
– Ти чув, ліси горять?
Костя здивовано кліпнув.
– То й що?
– Біда.
Рената не втрималась:
– Переконався? Яка тут може бути робота?
Костянтин ніяково розправив невидиму складку на білосніжному костюмі й, дивлячись кудись вбік, запропонував:
– У мого знайомого агентство туристичне. Зараз гаряча пора, але можна щось організувати… Толю, я розумію, що не зовсім час, але потрібно змінити декорації. Чуєш? Поїхали б кудись, а краще полетіли. Воно, дивись, й попустить. А там, через тиждень-другий, світ зміниться. Згоден?
Рената дивилась так прискіпливо, немов прагнула розчавити поглядом.
– Спасибі, проте не варто. Сам кажеш – не час.
– Але ж…
– Ні.
– Ну як знаєш.
– Спасибі.
Костя кинув співчутливий погляд у бік Ренати й, поспіхом попрощавшись, зник. Вона пила нічну каву й мовчала. Хоч десяток тих псів в охорону, все одно не засне.
Коли серед ночі постукали у двері, Анатолій підскочив, мов вжалений. Босі ступні по дошках сходів, й за хвилину він вже біля вхідних дверей. Ліхтарик сліпить очі. Чути, як хтось невидимий хекає в темряві, а десь поруч гуде машина.
– Анатолію Миколайовичу, це Віталій. До вас приїхали.
Серед ночі приїхали? Очевидно, стосовно охорони він вирішив дуже вчасно, якщо не поцілив у яблучко. Нічне повітря волого лизнуло долоню. А, це ти, друже. Хороший пес.
– Хто приїхав?
– Майор Ткаченко. Він дуже поспішає, каже, що телефон розрядився, то подзвонити не зміг. Вони їдуть на затримання.
За пазуху неначе вогню кинули. Чоловік підскочив й щодуху кинувся збиратись. На шум вийшла солодка жінка. Холодний погляд з домішками переляку.
– Куди серед ночі?
Анатолій вскочив у штани й на ходу вихопив сорочку з шафи.
– Все гаразд. Спи. Потім розкажу.
Жінка нервово труснула водоспадом волосся й зачинила двері спальні ще до того, як він встиг зникнути з поля зору. Очевидно, слухати виправдання у її найближчі плани не входило. Ну й дідько з нею. В голові калатало одне-єдине слово «ЗАТРИМАННЯ». Воно паралізувало думки, й ті нерухомо лежали десь на дні свідомості. Затримання. Він біг до машини, на ходу взуваючи черевики. Навіть собака збентежено поступився дорогою й тривожно гавкнув услід. Віталій же встиг прокричати:
– Будьте обережні.
За кермом автомобіля сидів Петро й нервово тарабанив пальцями по склу. Пахло пожежею.
– Що?
– Сідай швидше. Нам групу спецрозділу наздогнати треба. Ех, намилять мені шию й добре зроблять. Чого мене до тебе поперло?
Машина зірвалась з місця, наче збиралась злетіти. Нічні вулиці застрибали перед очима в хаотичному калейдоскопі. Анатолій тільки встиг помітити у темряві контури парку, як він одразу ж зник далеко позаду – з усіма мудрецями й нічними страхіттями. Не вистачало повітря. Чоловік хапав його легенями й відчував, що в грудях ось-ось мало розірватися серце. Нарешті не витримав й майже прохрипів:
– Васильовичу, ну не муч. Що?
На спітнілому обличчі майора дрібні краплі збирались до купи, накопичувались, а потім раптово зривались до низу й повзли солоною смужкою. Він зараз був зосередженим, як ніколи. Мереживо вулиць розплуталось й покотилося прямою ниткою нічного шосе.
– Куди ми їдемо?
Майор на долі секунди відірвав очі від дороги, але Анатолій встиг розпізнати у них тривожне очікування. Значить, скоро, дуже скоро все скінчиться.
– Наші вирахували так звану Віту. Довелося добряче потрусити оператора, але воно того варте. Адреса принца у кишені, він житель обласного центру. Якась година їзди. До речі, зателефонувала касир на автостанції. Вона впізнала дівчат на фото. Обидві брали квитки на обідній рейс у день зникнення, водій підтвердив, що зійшли у місті, назад не поверталися ні того дня, ні наступного. Очевидно, що поїхали… до принца.