Анатолій відчув, як пересихає у горлі. Води б.
– Значить… ми їх знайдемо?
Майор нервово полоснув поглядом:
– Молися.
Анатолій вріс у сидіння, намагаючись підрахувати, скільки часу забере ця нічна дорога. Молитися. Слова лякливо розправляли крильця й билися, намагаючись злетіти. Куди? Він не знав, чи існує той, хто повинен їх почути, та й молитися не вмів. Матір Іринки колись давно читала «Отче наш». Красиво складала долоні й дивилась на старезні образи, що висіли у куточку кухні. Але він навіть слів не чув, лише бачив, як ворушаться уста, породжуючи незриму мелодію, таку ж красиву, як складені до купи долоні. То як пригадати те, чого ніколи не знав?
Темрява за вікном малювала чорною аквареллю два дитячі силуети. Встигнути б. Тільки б встигнути. Він готовий кричати й шепотіти це сотні разів – як заклинання. А може, це і є молитва?
– А ти вмієш молитися?
Водій мимоволі виструнчився й, здалося, став вищим на голову.
– Колись давно умів, хоча… молитву мало знати, її творити потрібно.
Анатолій здригнувся й уважніше придивився до людини, котра сиділа поруч. Слідчий, який творить молитву. Вражаюче, якщо не сказати більше.
– Я щось не второпаю.
Він посміхнувся.
– Що? Дивно чути подібне від нашого брата? Не збирався я в органах працювати. Життя змусило.
– Тобто?
Нічна траса підморгувала білою смужкою, краючи життя на дві рівнозначні половини: ну ж, обирай. По обличчю майора розповзалася тінь. Вочевидь, спогади були болючими.
– Минулося. Здається, що й не було. Так, вибрик уяви та й поготів. Діти часом схильні до таких от фантазій.
– Яких? Мріяв про плащ супермена?
– Якби ж то.
Тиша. Ніч упіймала машину, як мишеня, й тепер гралася. Вони їхали вічність і неначе стояли на місці. Де ж ті вогні? Місто – що живий камінець: має сяяти в темряві. Спека вмостилась клубочком між чоловіками й загрозливо випустила пазурі. Може, варто спинити цю тарарайку й бігти по білій смужці вперед і вперед? І майор не витримав. Заговорив. Швидко. Гаряче. Підриваючи спогадами їдку вічність дороги.
– Я – дитина наркоманів. Не схоже? Сам дивуюсь. Мати після пологів протягнула рік чи два, батько й того менше. Мене виховувала бабуся.
Його очі при згадці стали теплими, хоч грійся.
– Вона вже була старенька, народила мою матір далеко за сорок. Пізня дитина. Вони їй світ до ніг. Опікали. Мабуть, занадто. Матір почала курити травичку десь в тринадцять. Сам розумієш: складний вік, бунт, не та компанія. Через рік вона вже кололась, через чотири зустріла кохання життя, а виявилося, що не зовсім… життя, скоріш смерті. Купа хвороб, а потім навіть падіння з п’ятого поверху. Може, злетіти збирались, не знаю, але в результаті – інвалідний візок, хоча і він не спинив. Такі не зупиняються. Словом, не знаю, чому народився здоровим. Бабуся завжди повторювала, що врятував Господь. Вона так у це вірила. Чи рятувалася вірою? Напевно. Але я молився з дитинства. Всі довкола сплескували долонями й шепотіли, дивлячись на маленького хлопчика, який ревно читає молитви, а ще… пророкували, що буду священиком.
Анатолій на мить уявив чоловіка у рясі й відчув, що було в цьому щось правильне. Такий, як цей, міг би. Слідчий немов відчув й озирнувся. У сутінках салону було видно лише розхристані очі.
– А я, віриш, сам того хотів, щиро так, по-дитячому. Бабуся водила до церкви на усі служби. Молитва була для мене частиною життя, як футбол і синці на колінах. А ще… Не знаю, як пояснити. Бабка Ліда любила мене. Дуже любила, але іноді я потай мріяв про те, щоб після уроків мене забрала мама. Ми б купили полуничного морозива, обов’язково полуничного. Я б тримав її за руку й просто йшов поряд – з такою красивою і молодою, що всі без винятку мені б заздрили. А батько… з ним я б їздив на риболовлю рано-вранці, щоб бачити, як сходить сонце. Він навчив би мене оборонятися й вболівати на справжнісінькому футбольному стадіоні. Але всього цього відбутися не могло… у мене. І я вирішив, що допомагатиму таким, як мої батьки, розповідатиму про любов Всевишнього до кожного з них, бо любов та зцілює.
– І що?
Тінь на обличчі стала чорною, зате очі – дві свічки.
– Нічого. Бабуся підтримала, домовилася з керівництвом центру реабілітації наркозалежних. Як-ні-як – живий приклад безмежної любові. Раптом отямляться? Там погодилися. Я став навідуватися часто. Мене знали, й одного разу… один з пацієнтів попросив, аби пояснив детальніше, що таке любов до ближнього, яка вона. Центр розміщувався на величезній території. Було пізно і якось задушливо… Я вірив… кожному з них вірив. Ми пішли прогулятись вздовж берега річки, невеличкої такої річечки.