Його голос затремтів.
– Завжди пам’ятатиму її шум, вкрадливий і спокійний. Звук води, що біжить, увійшов у кожне нічне страхіття. Мені було лише тринадцять, йому – за сорок. Міцний, здається, спортсмен у минулому, він не дав жодного шансу на втечу… Знущався кілька годин. Я заплющував очі, аби не бачити нічого, зовсім-зовсім нічого, немов міг цим викреслити насилля. Але хіба таке викреслиш? Коли ж спробував молитись… той покидьок вдоволено зашипів біля вуха: чи це вона і є, любов до ближнього?
Тілом пішов холод. Здавалося, що навіть спека лякливо увібрала пазурі. Ось-ось і вистрибне за вікно. Анатолій вражено мовчав. А що скажеш? Співчуваю. Хіба таке говорять слідчому, котрий шукає вбивцю твоєї дитини? Але зараз, ось у цю хвилину, скоріше нагадує хлопчика, який боїться… чи ненавидить?
– Його не посадили. Я… не зміг розповісти, що зі мною зробили… нікому… навіть на сповіді. Не знаю, чому говорю це тобі. Дивно, правда?
Хоча… все у минулому.
Анатолій здригнувся:
– І як… ти з цим впорався?
Петро дивився вперед на дорогу, що бігла і бігла, здавалося, безкінечно, а потім чомусь прошепотів:
– Не знаю. Молився, тільки вже не так. А потім… вирішив рятувати не душі, а людей – від такої мерзоти. Відслужив, вивчився, от, ловлю убивць, ґвалтівників, збоченців… Весело? Знаєш, пізніше, набагато пізніше я пошкодував, що нікому тоді не зізнався. Просто… був наляканим хлопчиськом, не вірив сам собі й так бридко почувався. Сором, огида, бруд. Мені було страшно. Вже зараз розумію, що потрібно було наважитись, обов’язково. Він би відповів перед законом.
Анатолій вражено запитав:
– І ти… Ти віриш у закон?
Чоловік зітхнув:
– Вірять у Бога.
Анатолій підскочив, немов у відкритому океані побачив краєчок суші. До нього можна не дістатися, забракне сил, але ж вона є, земля. Хтось також її бачить, той, хто поруч. Потім таки зважився запитати найголовніше:
– Тоді… навіщо закон? Судді, в’язниці, статті? Коли все простіше… набагато простіше, бо є ж правда. Є. Значить, мусить бути і справедливість.
Чоловік за кермом видихнув, хвилину мовчав, а потім вліз у самісіньку душу:
– А ти впевнений, що то вона?
Попереду вигулькнули вогні – так раптово, що обидва здригнулись.
– Здається, приїхали.
Анатолій ще не бачив метушні такого рівня концентрації. Збоку здавалося, що люди у формі хаотично кидаються в різних напрямках, проте кожен з них точно знав, де його місце наступної секунди. Позаду почувся голос майора:
– Не висовуйся.
Чоловік кивнув і вріс поглядом у дев’ятиповерхівку, що спала. В цьому величезному вулику зараз горіло лише три вікна, та й то увімкнене світло було в одному. Ніч щільніше загорнулась у димову завісу й безшумно стала поруч. Де? За котрим з них дівчатка? Із нічної завіси спустилося ледь чутне:
– Тату, чому люди не літають?
– Літають птахи й літаки, а люди не можуть.
– Чому?
– Бо… люди. У нас нема крил.
– Ні, татку, ми просто забули, що вони у нас є.
П’ятирічна доня морщить носика й розкидає руки, довкола яких починає роїтися комашня. Крилата дрібнота огортає долоньки, і в сонячних променях утворюються обриси… крил. Оксанка сміється й біжить, розкидаючи в усі боки дзвіночки щасливого сміху:
– Таточку, бачиш? Я лечу…
Анатолій підняв очі догори. Злетіти б. Піднятися у повітря й зазирнути у кожне вікно. Десь же вони є, ті дівчатка. Може, навіть літають… у сні? Діти тоді ростуть, хоча… Ці, здається, виросли. Доросли до кохання. Не витримує й заходить у перший під’їзд, піднімається по сходам навмання, доки на шостому поверсі не спиняють люди у формі. Чути, як б’ється серце у повній тиші. Це ж треба, стільки людей, а жодного звуку. Раптом стук. Тиша лякливо горнеться й концентрується у ледь чутне шаркання капців – там, за дверима. Чоловічий голос:
– Хто?
– Відчиніть. Міліція.
Анатолію здається, що він бачить, як у власника голосу по той бік дверей вирячились очі.
– Хто?!!
А потім починається щось неймовірне. Гуркіт чавить з усіх сторін. Молодики розбігаються й штовхають двері, чути дзвін розбитого скла й грізне:
– Лежати!!! Руки… Руки.
Від дверей лишається дірка. Крізь хмарину пилу видно, що на підлозі лежить з закинутими за шию руками щось огрядне й лисе, лякливо сопе. З кімнати вибігає жінка в самій сорочці. Вона тримає на руках світловолосе дівчатко років двох. Воно плаче, розтираючи сльози по червоних щічках і маминій шиї. Жінка в паніці відступає назад – з широко розплющеними очима, з них ось-ось вирветься крик: