– Я… я не знаю… Чому він не прийшов? Він помер?
Анатолій здригнувся, пригадуючи черево у густій порослі волосся.
– Ти що, доцю!
– Хто?
– ВІН. Він мав прийти. Ми… чекали увесь вечір і ніч, там, де домовлялись, біля вивіски «Мрія». Інна просила повертатись додому, але я… я… не знала, чому він не прийшов. Ніч блукали містом, потім повернулись, чекали цілий день, а потім… до нас причепились ті дядьки… й ми втекли.
– Вони нічого не зробили?
Дівчина підняла вологі очі:
– Хто?
– Ну дядьки.
– Ні, але… але він не прийшов. Він помер?
– Хороша наша, маленька, ніхто не помер. Його не було з самого початку. Розумієш? Тому… тому чоловіку під сорок. Він має сім’ю, доньку, а так… розважався. Чуєш? Розважався.
Леся кліпала часто-часто:
– Не вірю… ні… не може того бути, ВІН є.
– Бідненька наша, маленька…
Анатолій вийшов, тихо причинивши за собою двері. На порозі палив майор й роздивлявся будинок навпроти.
– Ну що?
– Не вірить.
– То нормально. Одразу хіба повіриш? Та тут все буде гаразд, оговтаються. Матір вже залишила бізнес і буде з дочкою. А що їм треба? Увага. А от сусідка… Вона ж роботи не кине.
Анатолій дивився на будинок-гриб й відчував, як відгомін чогось далекого торкається серця. Невже?
З будинку вийшла пара. Змучена жінка вела за руку понуре дівча. Воно ледве пересувало ноги й без упину плакало. Сльози котилися й котилися обличчям. Крізь них вона, мабуть, нічого не бачить довкола. Сама вода. Жінка порівнялась й видихнула:
– Спасибі… за Інну.
Майор кивнув.
– Нічого, це ж робота. А як ви?
Матір посміхнулася гірко, але… водночас з легкістю, неначе тягаря скинула:
– Теж нічого. Їдемо звідси… до матері у село. Все. Більше не можу. Хотілося життя кращого. Гадала – освіта для дочки, а воно, бач, ледь не втратила… Нехай тепер у селі, зате поруч.
Дівчина схлипувала й міцно стискала руку:
– Мамо, мамусечко, я ж… не думала… А Леся… Леся як?
Жінка обійняла тоненькі плечики:
– Не знаю, доню. Хоче – нехай у гості приїздить, але так воно буде краще.
Краще. Анатолій стояв навпроти свого дитинства й розумів, що краще не буває. Є так, як мало бути. Ось і він дістався до найпотаємнішого, най, най, най. Оголився, знявши шкіру й роки, і не знав, що з тим собою робити. Спогади розтривоженим роєм гули біля серця. Здавалось, ще хвилина – і сотні жал у тобі, а стільки отрути при сторонніх не витримати. Чоловік квапливо попрощався й пішов до машини. Крізь відчинене вікно підморгував будинок-гриб. І чим далі їхав Анатолій від нього, тим ближче той ставав.
Він знайшов старі фотографії, здмухнув пил й, не дивлячись, заховав. Потім. Від минулого все одно не втекти й не сховатись у шкарлупці дорослого дядечка. Зараз він чітко це розуміє, хоча мури зводив ретельно, аж надто, так, щоб у жодну шпаринку не влізли згадки вчорашнього дня. Та не вийшло. Час… бути собою, і для цього варто віднайти своє місце. Він знає, де це.
Віталій з Боєм провели до воріт, а Рената навіть не визирнула, можливо, нарешті заснула. Ранкове місто кипіло, захлинаючись новинами про знайдених. Звідусіль йшло полегшення й суцільні знаки оклику. Могли ви про таке подумати? Закохались дівчиська!!! Ото коханнячко! Анатолій відвертався. Дурниці. Дівчатка живі, значить, все можна виправити, і, здається, обидві родини вже знають – як. Було б тільки бажання, ну й терпіння. Минеться. Може, згадуватимуть колись сновидіння юнацьких ночей, посміхатимуться краєчками вуст, та й поготів. Згадуватимуть…
Парк. Він впустив його у себе швидко, оточив й посміхнувся: прийшов. На лаві дрімав Степан Олексійович, та так солодко, що Анатолію стало шкода будити старенького, тому прикрив свіжою газетою сиві вуса й швидко пішов далі, немов боявся спинитися. Глибше, знайомою стежкою. Патрульних істотно поменшало, хоча то там, то там серед зелені вигулькували зосереджені постаті. Тихо. Лише вода говорить. Дійшов до озера, присів на вологий пісок, схрестив під собою ноги. Ніхто не заперечив, значить, вже знають в обличчя. Над головою зібралася мошкара, утворюючи золотисту хмаринку. Чоловік махнув рукою, розганяючи живе повітря, й ненароком зазирнув до води, миттєво відсахнувся й, затамувавши подих, знову зазирнув. По спині зрадницьки поповзла донизу цівочка поту.
Очі. Вони не вразили – налякали. Висмоктані якісь. Неживі. Ніби в очі мерця дивишся, а не у свої власні. Невже справді то він? Він. Господи, страшно як! Живий мрець, а сьогодні ж був біля дитинства. Стояв навпроти будинку-гриба й розумів, що не втече. Воно повернулося. Дістав старезні фотокартки, міцніше затис між долонь. Боявся дивитись, майже так само, як у воду. Бо хто там? Маленький хлопчик – загублений серед сірості.