Сірості було багато. Вона була скрізь. Сірість кожного прожитого дня й сірість завтрашнього. Дуже довго він думав, що світ увесь такий, навіть коли на дитячих малюнках. У школі, коли давали завдання відтворити будинок своєї мрії, він завжди малював той, у якому народився, і не тому, що прагнув жити в такому, скоріш, навпаки, просто не знав, що існують інші кольори. Чоловік забрав тремтячі пальці й подивився на верхню світлину, чорно-білу, хоча ні, сіру, і серед сірості насувається чорна пляма – не така вже й велика, а колись… здавалася всесвітом.
Ось ці стіни, криві, неначе недбало складені гральні карти, дихнеш – і обваляться. Вікна – маленькі, через що підсліпуваті, з давно протрухлими підвіконнями, на них так хотілося посидіти, але робити цього було не можна, бо ризикував не просто впасти, а зруйнувати дочиста конструкцію. Дах. Точно. Ось цей вигин. Чим тобі не шапка гриба? Старого, чи то пак – древнього, найдревнішого. Такий, певно, бачив багато, і все побачене осідало на стінах, всотувалося, й часом, особливо вночі, здавалося, що будинок оживає, крекче – зовсім як старий дід. А може, то були домовики? Так-так, не один (хоча господар, зазвичай, має бути один) і навіть не два, а одразу кілька – на всі життя, що минули в цих стінах. Анатолій провів пальцем по чорній плямі. Пам’ятає. Все-все пам’ятає до дрібниць, навіть запах – кислуватий та вологий, так часом пахне дерево після дощу або… дріжджі, які ростуть. Він теж ріс у тому будинку – цілком не пристосованому для дитинства, і так рік за роком. Скільки ж всього? Десять? Так. Одинадцятий він святкував вже у будинку для сиріт. Якраз там були різні кольори, але іменинник позбувся б усенької райдуги, тільки б повернутись назад.
Знову глибокий вдих. Погляд пірнає у наступну світлину, й та одразу затягує, не видихнути і не вдихнути. На ній Очі. Теж сірі. Красиві. Таких більше ніде не бачив. Великі-великі, схожі на… На що ж вони схожі? Не пояснити й не відтворити. Ця фотографія – лише натяк, ярличок для пам’яті, решта – глибоко в ньому, у кожній клітині, генетичному коді, голосі крові – неважливо, головне, що ті очі є – доки дихатиме, будуть. Як і ніжний овал, правильний ніс, бліда шкіра, що ніби світиться зсередини. Губи. Теплі, з присмаком ягід та сонця. Дивно, мама ж не любила ні того, ні іншого. Чи любила? Він не знав. Це й була найболючіша рана. Не знав. Так любив її, а що любила вона – загадка, величезна така, неосяжна таємниця, яку скільки не намагайся – не розгадати, бо лежить під землею, там, де й доня, хоча ні, в іншому місті. Далеко звідси. Він тоді тікав якнайдалі. Чи життя гнало – як обірваний пелюсток – лети-и-и! Де ж то було?
– Татку, а чому в мене лише одна бабуся, коли у Віки дві?
– Бо моєї мами не стало, коли я був маленький.
– Як?
– Вона померла.
– Померла?
Оксанка зосереджується на цьому новому слові, навіть кусає нижню губу задумливо. Скільки їй? Три? Чотири? Волоссячко ще зовсім дитяче, таке, як у курчаток навесні.
– То бабуні нема?
– Так.
– А куди вона померла?
– Нікуди.
Дівчинка радісно плеще в долоньки й підстрибує:
– Значить, вона скрізь.
Скрізь. Матір втекла до міста. Це дід так казав. Дременула. Анатолій зітхнув. А може, бігла до мрії? Вона заслуговувала на мрію й на почуття, що летять-летять-летять – не спинити й не втримати. Можливо, вони були, принаймні Анатолію хотілося вірити, бо інакше… він просто помилка. У подолі принесла. Знову ж дід. Невідомо від кого. То таки було правда. Невідомо. Не зізналась, навіть не натякнула ніколи. Неначе для його появи батько був і не обов’язковий. Ти мій – і годі. Якби ж то. Може, він їй і належав (часом здавалося, що цій жінці з сірою безоднею належать абсолютно всі без винятку, принаймні прагнуть належати), а от вона… Вона ніколи не була його… Нічия. Не вміла вона належати – як вітер, повітря, вода. Не скажеш же на них МОЄ? Тут моє, а тут вже й нема того. Піди – упіймай.
Матір не була пристосована до життя. Подібне трапляється. Толя дбав про маму, а не навпаки. Вона забувала поїсти, одягнутись тепліше, поспати, піти на роботу зранку. Навіть бився з сусідськими хлопчаками, бо вони щоразу, як матір проходила повз їхню компанію, кричали услід: «Тю-тю, прокажена пішла». Мама ніколи не зупинялась, щоб насварити, часом навіть посміхалась собі тихенько. Зате Толя терпляче чекав, коли вона заверне за ріг, а потім кидався на розбишак, хоч їх було троє, збивав кулаки до крові й носив чергові синці, аби тільки запхнути оту їхню «прокажену» назад до горлянки. Не прокажена вона, вона – його мама, найкраща матуся у світі, бо така лише в нього є. То яка ж прокажена? Ні. Хоча… дід казав: пришелепкувата, поверталась би назад у село. Та то він так, для слівця.