– Степан Олексійович! А я вас будити не став.
Дідок накульгував. От навіщо та палиця, що завжди поруч. Посміхається:
– Та я здогадався. Газету свіжу подарував?
– То я, щоб ви прочитали про знайдених.
– Знаю вже, знаю. Все місто – як вулик. Бач, шекспірівські пристрасті. Кохання.
Чоловік непомітно торкнувся фото в кишені:
– Мабуть, що воно. Кажуть, дурничка, а… Моя мама колись так само втекла.
Старенький примружився:
– Не повернулась?
– Ні, народила мене.
– То ти – щасливець. Від великого кохання народитися – дар.
Анатолій зітхнув.
– Мабуть. Але батька я ніколи не знав, навіть не здогадувався, хто він. Може… може, і маму тому любив натхненно – одразу за двох.
Сиві вуса наблизились до води, зазирнули, провели старечою долонею по зморшкуватому обличчі.
– Люблять так, як серце любить. Не продиктуєш йому. А що батька не знаєш, то боляче. Коріння удвічі зменшується. Це ніби… обрубав його хто наполовину.
– Степане Олексійовичу… До мене Оксанка приходити стала…
Старенький підскочив на одній нозі й подивився пильно:
– Приходити?
– Ну то я так… У спогадах, і так яскраво, неначе насправді відбувається.
Дід задумливо похилив голову на обперті долоні.
– То, синку, або на щастя, або на біду.
– Як?
– Бо чи відпустить тебе, чи навпаки – згубить. Знаєш що, сину, ти б відпочив від біганини, га? Посидів, подумав.
– Та у мене від тих думок голова лусне.
Старенький посміхнувся й щось дістав з кишені.
– Лусне, кажеш? На ось… візьми.
На долоні лежало три горішки, також зморшкуваті й теплі-теплі. Анатолій посміхнувся. Так от кого шукає він у цьому старенькому? Діда. Навіть вуса є, й горіхи… Може, ще й медом пахнуть?
– Що нюхаєш? Їсти треба.
– Спасибі. Сонцем пахнуть. Сонцем.
Вони дихали одним повітрям, навіть спали в одному ліжку, а вже були не разом. Анатолій відчував, як почуття робляться слизькими: не висловиш і не втримаєш.
– Ренато?
– Так.
– Ти ще мене кохаєш?
Жінка дивиться спокійно, навіть не кліпне.
– Ще.
«Я сьогодні довго спала. На те й вихідні, щоб валятися в ліжку аж до… Лелечко! То це вже дванадцята, а я ще у ліжку! Мама також спить, але й не дивно: прийняла заспокійливе, щоб з-а-с-п-о-к-о-ї-т-и-с-ь. Кепські справи, бо у неї для цього завжди була музика, а у тата – Рената, щоправда, не була, а з’явилась.
Вчора водили мене у кафе, так-так, ВОДИЛИ, ніби маленьку. Годували морозивом і знайомились, напевно, один з одним, бо на мене майже не дивились, принаймні ця його Рената не дивилась. А з іншого боку, що їй на мене витріщатися? Краще хай їсть своє морозиво, але тільки ложкою помішувала – так красиво-красиво, й воно геть усе поплило. Шкода. Морозиво там смачне. То вона на дієті? Ця може. Була ж у он у якій модній сукні, аж в очах паморочилось, а дієти зараз також модні, то й сидить… як Ліля. Ні, Лілі байдуже до того, що модно, вона просто закохана.
Ліля. Пам’ятаю, як вперше її побачила, у тому ж самому кафе з найсмачнішим морозивом. Ліля була кругленька й щаслива, точно щаслива, бо з ямочками на щічках. Скільки ж їй було тоді? Ой! Багато. Цілих дев’ятнадцять. Доросла, аж страшно, до того ж, вже працювала – офіціанткою, а з нами, малявками, чомусь вирішила потоваришувати. Віка страшенно пишалася тією дружбою, як тільки з’являлися кишенькові, то одразу бігла купувати морозиво, навіть ангіну заробила, а морозива не кинула топтати. Вже Ліля й сварилася, нишком підливала трошки гарячого какао, щоб не таке холодне. А ми їли й не помічали, так кортіло зі старшою подружкою потеревенити. Хоча ні, Ліля не просто старша подружка, вона – СПРАВЖНЯ.
Вчора мене врятувала… Сиджу над смачнючим морозивом, а чогось на тата з тією його… модною дивлюся, а мама… вдома, і сльози душать, ось-ось поллються, як скажені, а плакати не можна… Ліля одразу ж все збагнула й з-за татового плеча давай мавпочку копіювати. У неї мавпочка завжди так смішно виходила. Директор побачив, сварився! А тільки відвернеться, Ліля його копіює. Ну хіба тут заплачеш? Краще вже морозиво їсти, от я за п’ять хвилин геть усе чисто вигребла, а потім добавки попросила, ще й ще. Раніше тато нізащо стільки не дозволив проковтнути, а вчора могла б скла наїстися – не помітив, притискався до Ренати та сяяв, мов нова копійка. От я і їла, а що? Не на дієті ж. Це Ліля на дієті, бо закохалася.
Ото мені кохання!!! Втовкла собі в голову, що Він припинив дзвонити, бо побачив, що товста. По-моєму, дитячий садок. До того любив, а зустрівся, помітив, що товста, – то вже одразу й ні. Та і яка вона товста? Красива. А зараз нічого не їсть, худюча, ямочки кудись зникли. Як це вона мене взагалі вчора помітила? Очевидно, зовсім кисла сиділа, бо Ліля, окрім свого кохання й кілограмів, нічогісінько довкола останні місяці не бачить. Немов захворіла. Ой! Віка вчора по телефону говорила про хворобу, ще назва така чудернацька… ано… анорексія. Ото словечко вигадали! Зараз подивлюся, що то таке.