Ой! Ой! Ой! То це люди з тими дієтами до такого стану себе доводять?!!! Фотографії – жах!!! Самі кістки, неначе на малюнках про голод. Бр-р-р. І невже то справді кохання?»
Анатолій загорнув щоденник. Пальці ще пам’ятали дотик до літер, написаних нею. Так дивно. Щоденник почав читати не спочатку, а одразу з останніх записів, то, виходить, та подорож у кафе відбулася… рік тому. Так. Влітку. То було неймовірне літо… його пристрасті. Десь одразу після десятиліття Оксанки він зважився зізнатись і розставити усі крапки над «і», хоча ні, розмалювати крапки, бо зробив це на диво легко, неначе зомбований.
Він пригадує той похід-знайомство. Ренаті якраз придбали нову сукню з останньої колекції… кого… Та біс його знає, вірніше, Рената знала, у неї стосовно тих шмоток пунктик, хоча… сукня та здавалася другою шкірою й відбивала памороки з першої ж секунди. Хотілось не просто дивитися на неї, близьку, тільки простягни руку, а зібрати в оберемок, затиснути міцно в собі й не відпускати до повного знесилення. Вона лише сміялася, красиво відкинувши голову на сидіння авто. Солодка. Бажана. Наречена. Дружиною мала стати за кілька днів, тому й не можна було відкладати знайомство з дочкою.
Заїхали. Оченята-квітки спалахнули на порозі так сонячно, що хотілось примружитись. Татко приїхав! Рученята на шиї й дихання – тепле-тепле. Татусю. Зібралась за мить, немов боялася, що утече чи забуде, а то з’являться справи – невідкладні, як завжди буває. Дивилась в очі, хапала за руку й аж підстрибувала, йдучи поруч. Татко. У машині понуро опустила світлу голівку і якось збоку зиркала то на нього, то на Ренату. Мовчала. Тільки «так» або «ні». Й пальці у вузол, ще б нігті почала гризти (робила це завше, коли нервувала), але втрималась, тільки зібрана-зібрана, мов на уроці без виконаного домашнього. Чому ж він не зупинив машину? Не обійняв гаряче, так, щоб зрозуміла: ЗАВЖДИ буде в його житті – щоб не сталося, скільки б жінок не змінилось, вона була, є і буде його дівчинкою-світлячком. Але ж ні, не зупинив. Перша реакція, нормально, скоро звикне. Дурниці. Які ж то дурниці – статті в рубриці «психологія». Рената складала журнали ті стосами й діловито помічала цілі абзаци, готувалася, але ж він… він чому не відчув?
Кафе. Оксанка обожнювала бувати там. Ще раніше, з Іриною, вони часто збирали останні копійки, чекали неділі й, радісно взявшись за руки, йшли туди втрьох. А Оксанка підстрибувала, як пружинка. Вище! Вище! Вище! Господи, не міг він відвезти їх в інше місце? У будь-яке інше, бо чого-чого, а таких солодких королівств – хоч греблю гати, тільки встигай обирати. А ні, бо… звичка. Й доня сиділа навпроти них, мов розіп’ята, нюхала морозиво, вперше, раніше такого ніколи не виробляла, а воно, бач, сльози ховала. Маленька моя, мужня дівчинка, ти до останнього трималася, щоб не зіпсувати зустріч з татом, якого раптом стала бачити так рідко, та й недільним вперто відмовлялася називати. Ну який недільний? Тато – це тато, а не вихідний день.
До кімнати зазирнула Рената, неначе відчула спогади, постояла навпроти у чомусь чудернацьки-прозорому, а потім метеликом присіла поруч.
– Що там у тебе?
Чоловік зітхнув, розгорнув щоденник на потрібній сторінці й мовчки простягнув. Вона прочитала швидко, пробіглась розфарбованими очима по дитячих літерах й ображено закусила губу:
– Дурниці. Це коли ж я на дієті сиділа?
Анатолій вихопив свій скарб, притулив до серця. Воно боліло, хотілось так само зробити боляче:
– А не завадило б посидіти.
Жінка округлила очі й зіскочила, немов вжалена, кинула блискавку ображеного погляду й гучно вдарила дверима. Все. Пішла шукати потрібну статтю в рубриці «психологія», а йому теж час – шукати.
Надворі було сонце нового дня. Скільки ж це він проспав? Довкола будинку, щасливо висолопивши язика, нарізав кола Бой, а помітивши чоловіка, підскочив й радісно заметляв хвостом.
– Привіт, друже. Як справи?
Пес голосно гавкнув.
– Добре? От молодчина.
З-за гаража вигулькнув Віталій, приязно подав руку для потискання:
– Анатолію Степановичу, як спалося?
– Помітно, що з ліжка виліз?
Охоронець посміхнувся: