– Вам сон прописувати потрібно – як ліки. А зараз куди?
– Виконуватиму наступне призначення лікаря. Треба поїсти… морозива.
– О!
– Так, найсмачнішого в місті.
«Казку» знайшов швидко. Тут все було, як колись, навіть келишки на довгих ніжках й дитячі малюнки у вишуканих рамах на кожній стіні. Смішне оздоблення, але правильне. Дитинство – то найдорожче. Замовив морозива, шукаючи поглядом ямочки на щічках, проте до столику підійшла яскрава блондинка й оголила неприродно білу посмішку. Подякував, заплющив очі й понюхав яскраві кульки солодкого дива. Дівчина сховала посмішку й заклопотано повернулась на місце, мовляв, ото диваки, винюхують щось. Взяв ложечку й спробував. Смачно. Недарма дівчатка тут усі кишенькові лишали. Замовив ще одну порцію, потім ще, ще і ще, доки нутро не промерзло. Ось так краще. Запитав про Лілю. Блондинка зморщила носика:
– Лілька? Так вона тут вже чотири місяці, як не працює. Звільнив директор, бо своїми кістками клієнтів розлякувала.
– Кістками?
Дівчина багатозначно підтягнула фартушок під соковитими персами:
– Атож. Їй в музеї працювати – у якості експоната кісткової системи людини. На таку глянеш, то і їсти перехочеться. Та й… почувала себе Лілька погано: волосся випадало, нігті кришилися, слабкість, а вона все рахує калорії й грами. Навіжена. Під кінець важила – сорок кеге від сили.
– А адресу знаєте?
Жіночі очі з цікавістю пройшлися з ніг до голови:
– А ви хто їй?
– Друг.
– Ясно. То вона у вас так втріскалась? Ну-ну. Сам морозиво порціями ковтає, а її на дієти підсадив. Ну не козли ви? У лікарні вона, психушці.
– Де?
– Кажу ж, лікується. Болячка та ніби психологічна. Вона їжі боятися стала! Прикинь?
– Ніко, ти чого там застрягла? Замовлення!
– Шеф… Зараз! Ти б відвідав її, га? Бо ми з дівчатами на початку ще бігали, а потім то одне, то інше… а батькам не до неї: то розлучаються, то сходяться… живий серіал. Сходіть. Була шоста палата. Лілія Дейнеко. Морозиво ще будете?
– Спасибі, іншим разом.
– Ну-ну.
Лікар зрадів.
– То ви її знаєте?
– Ні. Ліля – подруга моєї дочки.
Молодий чоловік почесав потилицю й зітхнув:
– То чому без дочки? Лілю зараз підтримати необхідно, вона старається, але якщо б мотивацію закріпити, тоді б. Привели б ви дочку, правда. Лілі дуже потрібно.
Анатолій роздивлявся сірі плями на стелі й мовчав. Шкода дівчину.
– А мені можна до неї?
– Чому ні? Можна.
Довгий коридор з десятками однакових дверей по обидва боки. Кроки чути крізь. З палат визирають обличчя. Чомусь хочеться бігти. Що він скаже, ну що він скаже цій незнайомій дівчині? Лікар вказав на потрібні двері. Звідти ніхто не визирнув. Анатолій торкнувся ручки й прочинив. На ліжку біля вікна лежав хребет. Не людина, не дівчина, а саме хребет – з гострими контурами кожного хряща. Заворушився й повернув бліде обличчя із запалими очима. Хотілося відсахнутись, міцно причинити двері й тікати по тому коридору у зворотному напрямку. Саме так, мабуть, виглядають натурниці для образу тієї, що з косою. Дівчина кліпнула і, відчувши справлене нею враження, відвернулась. Лікар з-за спини шепотів самими губами: «Ну!» Й Анатолій зважився зробити крок досередини.
– Привіт.
Ліля не обернулась, лежала обличчям до вікна:
– Я вас не знаю.
– Я теж не пам’ятаю… тебе.
Дівча здригнулось двома кутами замість плечей:
– Воно і не дивно. Раніше я була інша.
– І вміла копіювати мавпочку.
Ліля підвелася й уважніше придивилась до відвідувача:
– А ви хто?
Анатолій розгубився. Сказати про Оксанку? З коридору спостерігав за спілкуванням лікар й аж прикусив губу від зосередженості. Очевидно, не можна… хвилювати пацієнтку, тоді як?
– Я… я… Хороший друг Віки Бобренко.
Ліля посміхнулась, й чоловіку здалося, що він ось-ось впіймає ямочки на щічках.
– Віки? Вона так само топче морозиво?
– Так.
– Добре. Нехай їсть. Це важливо. Мене тут теж вчать їсти.
– Ти повинна постаратись. Я б міг привести Віку до тебе в гості.
Дівчина кивнула:
– Добре б було, от тільки я страшна.
– Ні, тільки худа дуже.
– Смішно. А я вважала, що худа – то красиво.
– А чому? Невже… невже ти себе аніскілечки не любила, щоб аж так прагнути змінитись?
Ліля замислено схилила голову вбік, а чоловік впіймав себе на думці, що мимоволі хоче підтримати ту голову, аби не зіскочила з шиї й не покотилась підлогою – зовсім як у котромусь жахастику…
– Любила, але його любила більше й думала… – голос сіпнувся. – Думала, що ось такою заслужу його кохання.
Анатолій підійшов, присів поруч, спостерігаючи, як майже на поверхні шкіри пульсують судини: тук-тук-тук. Бідолашна.