– Ей! Таточку! Тебе вже хоч викручуй! Сховайся кудись. Скоро вже, скоро.
Але він навіть не кліпнув, тривожно дослухаючись до простору за спиною медсестри.
– Ну ж бо! Тужся! Давай! Давай! Молодець! Ще трошечки!
Кругленький пиріжок знизав плечима й врешті махнув лагідно рукою:
– Стій, якщо хочеш! Хвороби б тільки не підчепив!
Жінка зникла у глибині кімнати, а злива впритул підійшла до вікна, стала навшпиньки й волого повторила: «Скоро».
– Іро! Ще раз! Давай! Ну! Ну! Ну! Молодець. Молодець! Ось вона, дитинка. Дивись, яка красунечка!
Шум води в одну мить наповнився чимось голосним й пронизливим. Цей звук пронісся по його судинах зі швидкістю світла й гаряче завмер посеред серця – упізнав?
У вікні вигулькнуло вже знайоме обличчя медсестрички й радісно сповістило:
– Ну от, татку, можеш ховатися від дощу. Донечка у тебе! Вітаю!
Анатолій опустився навколішки й видихнув з грудей гарячий потік, просто видихнув, бо слів не знайшов і підвестися не зміг, так і стояв посеред зливи, теплої-теплої, найтеплішої з усіх. Крізь відчинене вікно до нього хвилями котився сміх Ірини, а кудись вгору сріблястою драбиною піднімався перший крик їхньої донечки, Оксанки.
– Ну от, хороша моя, ти Є.
Чоловік увійшов у озеро. Йшов, розкинувши руки. Вода огортала й починала ворушитися. Дивно. Чому він її не відчуває? Тепла? Холодна? Яка? Перевернуте небо угорі. Воно лилося й лилося, немов дна не мало, а у озера дно було. Взуття ковзалось по слизькій поверхні ґрунту, і чоловік вперше подумав, що варто було роззутися і йти босоніж – босоніж до краю зливи. Але де той край?
– Доню!!!
Вода змивала крик із вуст.
– Донечко!!!
Озеро заходилося колисати тіні на дні.
– Оксанко… Невже тебе нема?
Вода.
Скрізь.
Вона.
Опустив голову, немов тягар упустив.
– Була.
Небо скінчилось. Дощ вичерпався. Дно, очевидно, було і там. Крізь вимоклу стіну дерев на чоловіка дивився сивовусий дідусь й гірко хитав головою.
– Відпусти її, синку, ой відпусти.
На дні душі
Занурюючись у пам’ять, кожен з нас рано чи пізно торкається дна. Це коли згадувати нема чого, все найголовніше воскресло – спогад за спогадом, аж до основи, глибше – лиш дно. Він дістався свого, стоїть твердо, впирається думками і не знає, куди рухатись далі. Зітхнув, підвів очі, наштовхнувся на сонце у кронах. Воно повернулось і тепер качалося серед гілок, немов клубок з життям чи шиттям, а врешті – чи не все одно, особливо йому – дна торкнувшись? Спека присіла в ногах, до решти містян норовила залізти у мозок, а тут лише лякливо куйовдилась, остерігаючись потрапляти на очі. Мудра. Знала, що такий і здогадатися може. Ті, у кого дно на поверхні, бачать глибше.
– Що, синку, мовчиш?
Спека підскочила й розгубила в траві свою раптову мудрість. Припхався старий. Ну от, питається, чого тим кісткам вдома не сидиться, га? А ні, човгає щодень сюди й просиджує до пізнього вечора, улітку такого глибокого, що через кілька подихів вже й ніч. А він теж непростий, старий цей, ой непростий. Сховатись від них чи що?
– Сам не знаю. Тоскно якось, ще й спека. Часом здається, що вона і є Звір.
Старий усміхнувся.
– Сонце – то добре, без нього не житимемо, але від нього й загинути можна – якщо лихо стихійне.
– Степане Олексійовичу, а це що? На пательню кинули місто й підсмажують до рум’яної скоринки. Хіба не стихія?
Старий накреслив на землі палицею коло – сонце й пательня в одному русі, зітхнув:
– А ще вчора йшов дощ.
– Дощ.
Вуса розважливо завмерли, але їхній господар таки наважився запитати:
– Навіщо у воду заходив? Та ще й глибоко так?
Анатолія трусонуло – шкіра несвідомо пригадала воду озера чи воду тієї зливи? Опустив очі й прошепотів ледь чутно:
– Відчути хотів… дочку.
– Відчув?
Холод розтікся тілом – і це коли всі термометри танцювали на позначці тридцять вище нуля.
– Ні, пішла.
– Ну то й добре. Мертві повинні йти.
Анатолій підхопився, знайшов теплу долоню старого, стиснув міцно, прошепотів:
– А я? Як же я?