Старечі пальці провели по лінії, що звалась життям, вели довго, доки дійшли до точки обриву.
– Живі мають жити, щоб колись, у свій час, піти до мертвих.
Чоловік затис долоню в кулак, ховаючи усі можливі знаки і лінії. Йому хотілося плакати. Вперше. З надривом. Довго. Голосити до повного знесилення, як вчора небо, аби тіло ще тривалий час здригалося за інерцією.
– Але ж її не стало зовсім. Я вже другий день читаю записи у щоденнику, перечитую, зачитую, вивчив напам’ять кожне слово, а її там чомусь вже нема, випарувалась. Слова – її, думки, мрії, а самої нема. І вночі нема. Ковтаю жмені снодійного, пірнаю у сон, борсаюсь у ньому, захлинаюсь, а вона не з’являється. І вдень не приходить, зовсім не приходить. Навіть там, у озері, її НЕ БУЛО – ВЖЕ.
Старенький хитнув головою сивою, помовчав, насупив кудлаті брови, а потім тихенько перехрестив:
– Бережи тебе Бог. Синку, не муч її, відпусти. Вона хоче, аби відпустив. Чуєш? Так обом буде легше.
Анатолій відчув, як тріпонулося в грудях серце, немов упізнало.
– А як?
– Просто живи.
Парк підслухав й поніс те «живи» луною – у гіллі, у корінні, у тінях. О, він живе, та ще як, а от люди – далеко не завжди.
Вечір того дня був меланхолійним. Анатолій плавав у ньому довго, намагаючись зрозуміти, звідки ця ностальгія. Така квітчаста, трав’яна й медова водночас. Голова хмеліла, думки плутались, а серце скавчало у грудях, немов зібралося спинитись. Вечір. Він привів його до будинку з лісовими хащами всередині, та ще й так, що чоловік не встиг збагнути, як дійшов сюди. Над дверима гралися з вітром прозорі брязкальця – фігурки метеликів, нанизані на тонесенькі нитки (одразу й не помітити), але як тільки все це починало рухатися, у повітрі народжувались звуки… Музика вітру. Довго стояв на порозі, слухав, а всередині чомусь оживала вчорашня злива. Здавалося навіть, що з прозорих крил метеликів стікають краплі й дзвінко летять до низу. Крап. Крап. Крап. Здригнувся, простягнув руку до дверей, а ті відкрилися самі собою. Навпроти стояла Ірина.
– Здрастуй.
У грудях тріпонулося серце.
– Ти тут?
Жінка озирнулась й легким рухом заклала волосся за вухо.
– Тоня покликала… а Валя силоміць витягнула з квартири. Чаклують тепер десь на кухні, медовика печуть.
– З медом? – спитав, не знаючи навіщо.
– Медом… Квітковим… Та ти проходь, там і Петро Васильович, він щойно приїхав.
– А ти?
Жінка озирнулась:
– Вийшла послухати вечір. Чуєш?
Посміхнувся. Це була колишня Іринка, та, яка чула музику скрізь, тільки бліда. Біла-біла, напівпрозора, стоїть за кілька сантиметрів від нього й слухає вітер. Все це знайоме. Вже бачене і пережите десятки разів, навіть запах… Запах квіткового меду, який щойно викачали з вулика, от тільки тоді Ірина була засмагла. Так-так, бронзова шкіра, вся зацілована сонцем. Такою вона бувала завше, коли поверталась до батьків у село. Анатолій любив ті літні поїздки, йому навіть здавалось, що знаходив там почуття власного дому й родини, можливо, тому говорив доні, що вони їдуть не до дідуся з бабусею, а прямісінько в Мрію. Оксанці тоді не давалося це слово, але вона вперто складала губенята, щоб врешті радісно випалити: «У Мію!»
Ірина глибоко вдихнула, і серед музики вітру йому здалось, що вони думають про одне й те саме.
– Толю, мені цієї ночі наснилась Оксанка, тільки дивно так. Неначе вона біжить по стежці. Пам’ятаєш, така звивиста стежка? У батьків. Вона починалася одразу в кінці городу й бігла далеко, через усі луки, аж до річки.
Анатолій посміхнувся:
– Ще б пак. Згадай, як Оксанка вирушила у мандри тією стежиною. Скільки їй було?
– Два щойно виповнилось. Якби не червоний капелюшок, то хтозна, коли б пропажа знайшлася.
– Твоя мама тоді порішила всі запаси заспокійливого у будинку, а тато, коли Оксанка знайшлась, заціловував малу й називав польовою мавкою.
Іринка кивнула, а повітря задзеленчало чисто-чисто.
– Вона пішла до них… уві сні. Була така райдужна, аж світилася. Я… зраділа, кинулася, хотіла обійняти, а вона розійшлася в повітрі, стала згустком світла, а потім з’явилася вже на тій стежині. Сукня квітчаста, красива на ній, волосся летить, все летить, а трави густі-густі й колишуться довкола живою стіною. Я кинулася наздоганяти, а Оксанка головою хитнула й кивнула рукою кудись вдалеч, а там… мама з татом посміхаються. До чого б це?
Зітхнув чи видихнув:
– Вони тепер разом.
Жінка з надією запитала:
– Віриш у це?
– Не знаю, але… Я… не відчуваю її поруч, перестав відчувати. От тільки… чому вона пішла, не давши підказки: хто… вбивця?
Ірина відсахнулась й мимоволі зачепила брязкальця. Метелики схвильовано розлетілись, хапаючи крилами крик вітру.