– Значить, так потрібно.
Анатолій упіймав нитки й спинив:
– Що потрібно? Щоб він спокійно жив, коли її вже нема? Це потрібно?
Жінка зіщулилась:
– А що, як все це скоро скінчиться?
– Як?
– Не знаю, а вона знає, тому й пішла.
Двері рипнули, злякавши усі питання й відповіді, то була Валя. Жінка обвела поглядом обох і винувато прошепотіла:
– А я прийшла кликати… вас чай пити… з медовиком. Смачнючий!
У вікно визирнула господиня й гостинно махнула рукою:
– Де ж ви там? О! Анатолій! Ви теж до нас? Молодець! От тільки заходьте швидше, а то Петро Васильович розправиться з тортиком раніше, ніж ви скуштувати встигнете. Ну ж бо!
За півгодини торт розтікся медовим задоволенням й зігрів усіх без винятку. Затишок. Анатолій міг би присягнути, що затишок має саме такий смак. А якщо додати розмову, таку тиху – ні про що і про все одночасно, то вечір загойдається на нитці прозорим метеликом і навіє спокій. Чоловік впізнавав оте забуте відчуття миру в собі, прагнув затримати його якомога довше, бо знав, що те вивітриться одразу ж, як він зачинить за собою двері. Напевно, щось подібне відчували усі, бо жінки засиділись допізна і врешті-решт лишилися ночувати. Господиня зраділа цій ночівлі, бо навіть у таких будинках буває самотньо.
Коли Анатолій прощався, надворі панувала темрява. Вона носила в собі сни і шаруділа всохлою травою. Слідчий йшов поруч і весь час озирався на будинок, де спеціально для них лишили увімкненим світло. Комашня зліталась до того ліхтаря, виринала з темряви стрімко й натхненно, а потім віддавалася своїй одвічній пристрасті. Анатолій навіть спинився від раптового усвідомлення, що той танець справді вічний, адже що б не відбувалося, яке б століття не наповнювало собою подібні літні ночі, обов’язково знайдеться бодай один метелик, котрий кинеться в полум’я. Поруч поривчасто видихнув майор. Він зараз був настільки подібний до тієї комашки, що Анатолій не втримався і запитав:
– І що ти робитимеш з цим?
Петро знітився:
– Ти про що?
– Не про що, а, скоріше, про ту.
Слідчий завмер, спантеличено озирнувся і чомусь пошепки запитав:
– Невже… настільки помітно?
Анатолій посміхнувся:
– Як то кажуть, без слів.
Чоловіче обличчя сховалось у темряві. Петро рушив швидко, немов тікав чи намагався тікати, мабуть, вперше, бо, скоріше, звик знаходити втікачів. Йшов широким кроком, палив цигарку за цигаркою, щось шукав у кишенях, скупо мовчав. Анатолій не втручався, просто йшов поруч, і врешті слідчий не витримав, якось миттєво спинився й оголив очі. В них була мука.
– Це неправильно, невчасно, не… Словом, цього бути не може, але мене тягне до неї… з такою силою… Ех! Словами цього не поясниш. Слова – не те, ось коли нутро вивертає, ноги тремтять, голова вимикається, а є лише відчуття вогню ось тут, – рвучко стукнув широкою долонею у груди. – І той вогонь пече й гріє одночасно.
– Щасливець.
Той підскочив і загасив кулаком у темряву, ніби то була її вина.
– Мука! Їдка. З крилами за плечима.
– З крилами?
Чоловік посміхнувся:
– З крилами, бо до цього, здається, я не жив.
Ніч захиталась. Красива, вона нарешті втрапила у обійми літнього вітру, простяглась і пішла колами – як вода, чорна-чорна, квіткова й медова. А може, то було її дно?
Телефонний дзвінок здатен розмежувати життя на до та після, і зовсім не обов’язково, щоб він був адресований особисто тобі. Анатолій збагнув усе ще до того, як Петро встиг відповісти. Щось густе було у повітрі, у звуках, занадто густе, ця важкість мала ось-ось обірватись. Так воно й сталось.
– Алло. Так. Що? Вже їду.
Анатолію бракувало сил запитати. Голос з’їли нічні русалки. Але запитувати було й не обов’язково, Петро без того розповів останні новини.
– Щойно знайшли ще одну дівчинку, тільки за містом, біля річки.
Анатолій дивився попереду себе й не бачив абсолютно нічого, окрім темряви.
– Вона…
– Так, утопили.
– …
– Треба поспішати. Здається, є свідки.
Знову була ніч і дорога, щоправда, цього разу коротка, як постріл. Темрява бігла попереду й хекала прямо в обличчя. Страх. Вперше він так чітко відчував його у собі й ніяк не міг збагнути, чи готовий зіштовхнутись з найбільшим жахіттям свого життя. Мертва дівчинка. Ще одна. Вона лежить десь посеред цієї темряви – холодна і мокра, наскрізь мокра, вода в ній, а поруч під тим самим небом калатає у грудях серце її убивці – гаряче, живе серце. То чому ж він убиває? Знову. Виїхали за місто, хвилин п’ятнадцять петляли вздовж берега річки. Кілька самотніх будиночків підморгували освітленими вікнами. Очевидно, місцеві жителі чомусь не спали. Невже знають? Так швидко.