– Приїхали.
Довкола мурашиними зграями сновигали людські силуети. Ліхтарі кремсали темряву на шматки фантастичних форм, а дві пошукові собаки тривожно обнюхували берег, під яким чорною безоднею мовчала ріка. Скрізь, на кожному обличчі читалося одне: «Він не встиг відійти далеко», «Він тут». Анатолій мимоволі озирнувся. Високі дерева понуро стояли вартою і лише там, угорі, пошепки перемовлялись про щось невідворотне. Чоловік з шумом увібрав це шепотіння й бічним зором помітив, як Петро підійшов до колег і про щось заговорив – так само пошепки. Тут всі говорили тихо, від чого робилося особливо моторошно. Незчувся, як спустився до води. В одному місці трагічним квадратом тріпотіли жовті смужки. Високий молодик окинув його швидким поглядом і відвернувся. Щось усередині зойкнуло: тут, її знайшли тут. Але довкола лежала сама темрява, жодного натяку на утоплену.
– Де… дівчинка?
Юнак здивовано обернувся:
– Ви про потерпілу? У кареті «швидкої», якщо машина ще не від’їхала. Пощастило бідоласі. Це ж треба, студенти відкачали, хоча за всіма показниками – вижити не могла.
У голові запульсувало щось гаряче. Вогонь потік судинами і всмоктав емоції та слова, навіть повітря. Чоловік хитнувся й подерся крізь суху траву назад. «Швидка» ще стояла, біля неї метушилися люди у білих халатах, що нагадували примар. Він зазирнув їм за плечі й зробив крок вперед. На кушетці, загорнута у ковдри, мов кокон, лежала дівчинка. Вона час від часу намагалася підвестися, але лікар повертав кокон у попереднє положення зі словами про повний спокій. Дівча крутилось і лякливо озиралось, немов прагнуло сканувати цю темряву якимось… замуленим поглядом. У ньому не було нічого, окрім завислого крику, хоча за весь час дівчинка не вимовила жодного звуку. Злякалась шприца, відсахнулась й по-звірячому замотала головою, від чого змоклі змії волосся розповзлись довкола обличчя, а крізь розгорнутий край ковдри виповз кутик квітчастої сукні. Анатолій здригнувся. Десь він вже це бачив, щось дуже схоже. Цей окрайчик сукні весь у дрібну квіточку відлічив час назад і безжально кинув у минуле. На його Оксанці того дня теж була квітчаста сукня, і з неї так само збігала вода.
Не витримав, похитнувся й насилу відійшов, прихилившись до найближчого стовбура дерева, заплющив очі. У скронях шуміло. Знову не вистачало повітря. Вдих-видих, вдих-видих, і раптом ледь вловиме: «Тату». Звуки линули з темряви, огортали, пливли й осідали у самісінькому серці. «Тату». Зіщулився. «Тату». Розплющив очі, спробував підвестися, коли темрява попереду розійшлася й зацвіла дрібно-дрібно.
– Тату.
Квіти. Вони почали рухатись і утворювати обриси між стовбурами дерев. Серце пронизав гострий біль. То була Оксанка. Вона стояла красива, схожа на ліхтарика чи світлячка. Волосся розліталось, а сукня танцювала довкола квітчастими оберемками. Господи! Що це з ним? Це не може бути Оксанка. «Тату». Відчув, як пропасницею трусить пальці, спробував простягнути їх до світла, але доня стала прозорою, доки не розтанула зовсім. Останнє, що зникло, була посмішка… лагідна-лагідна. Вона шепотіла: «Прощавай».
– Толю, що з тобою? Погано? Хлопці, затримайте «швидку»!
Він, все ще дивлячись в темряву, посміхнувся:
– Все добре.
– Впевнений?
– Так, у голові запаморочилось. Що з дівчинкою?
– Дякувати Господу, обійшлося.
Анатолій ніяк не міг відірвати погляду від чорних контурів дерев, де мить тому до нього посміхалися.
– Як їй вдалося… вижити?
Майор похапцем запалив цигарку.
– Не знаю. Якесь диво. Вона була мертва. Наші клянуться, що жодних ознак життя, а хлопці у цьому тямлять, та й прибули на місце вони через сім хвилин після дзвінка. Справа в тому, що дівча вже шукали, здається, сусіди на сполох забили, наших викликали. Територію обшукувати почали, коли ті студенти… парочка закоханих… вздовж річки гуляли і наштовхнулись на чоловіка, що топив щось у воді, підійшли ближче, а той навтьоки, вони туди, а там… Словом, коли оперативники нагодилися – шансів на порятунок в утопленої не було жодних. Але… дівчина-свідок… Вона увесь цей час перебувала у стані шоку, молодик ще намагався надати першу допомогу, а вона боялася навіть поворухнутися, все схлипувала. І уявляєш, коли наші констатували смерть, вона раптом підскочила, розштовхала всіх й кинулась робити штучне дихання. Її і вмовляли, і пояснювали, що все даремно, коханий навіть відтягнути хотів, а тут несподівано утоплениця… захрипіла. Вижила. Уявляєш?
– Вони… бачили вбивцю?
– Так. Нечітко, але упізнати повинні. Щодо дівчинки, то невпевнений. Нічого не говорить, он повезли у лікарню. Хоча медики запевнили, що все гаразд, поспостерігають добу-другу і додому можна буде, от тільки, кажуть, нема до кого Богданці повертатися.