Анатолій краєм ока озирнувся на будинок. Петро не виходив, очевидно, про щось розпитував захмелілу господиню. Скільки ж ще таємниць ворушиться по куткам цієї будівлі?
– То Богданка незвичайна дитина?
Жінка закивала швидко:
– Атож. Не всі клепки у голові, та й не дивно. З такою матір’ю!!! Мабуть, за неньчині гріхи й розплата, що Богданка така народилась. Подумати лишень – дві душі безневинні загубила! Свят! Свят! Свят!
Сусідка так натхненно заходилась хреститися, що навіть пес не витримав, припинив скавчати, виліз з будки й грізно загарчав. Та озирнулась й тихцем відійшла подалі:
– Фу ти, проклятущий! Налякав! Що собака, що господарі! Страшно й згадувати. Я як дізналась, то спати не могла три ночі точно. Свят! Свят! Свят! Не світ, а яма помийна. Якби не сталося з сусідами, то й не повірила б, що таке жахіття трапитись може. Щоб мамка рідна такого наробила, прости мене, Господи! Та що гріха таїти? Митрофанівна й запила коли? Після. До того жінка яка порядна, з чоловіком душа в душу прожила. Дякувати небу, не дожив покійний, не побачив. Ех!
Захитала головою, гірко так, аж замовкла, пригадуючи, потім до двору свого повернулась – як тікала від кого, на лаву сіла й замислилась. Анатолій не втримався й підійшов, думав, що й не заговорить більше, а таки вирішила розповісти:
– Все то вона, горілочка, винна, хоча, може, й дурман який, точно не знаю, то недобрешу. Сім’я ж як сім’я, порядні люди, стільки років по сусідству живемо, не один пуд солі з’їли. Всякого й було, але порядні, толкові сусіди. Покійний директором школи був, а Митрофанівна секретаркою при ньому. Жили-поживали, дочку піднімали єдину. Хороше дівчатко було, жалібне. Сама собі віри не йму, але ж було. Усіх котів безпритульних додому стягувала, собачат годувала. Золоте дитя. А підросла, то й… Нічого вдіяти не змогли. Пішла-поїхала. Гулянки, парубків скільки біля неї крутилося – не перерахувати. А вона за москвичем подалася, батька-матір залишила, аж туди, до нього, значить. Жили, не знаю як. Митрофанівна, коли б не спитала, то лише сльози втирала, а покійний затужив, розхворівся без дочки непутящої та й пішов зі світу.
Нишком кинула погляд на будинок сусідський, зітхнула:
– На похорон, правда, приїхала, з чоловіком і донечками. А дівчатка ж! Лялечки! Різниця у рік, а красунечки-розумнички. І послав Господь таким батькам таке багатство. Вони ж непутьові такі. Що вже там сталося, але Юрко на розлучення сам подав, халупку ж ту, старенький будиночок, сім’ї лишив. Валєрці, значить, і дівчаткам. На них аліменти справно платив. Митрофанівна тоді їздила, вмовляла повернутися, дівчаток хотіла забрати, але та убивця не дала, бо ж за їхній рахунок тільки й жила. Куди ж віддати? І додому не поїхала, бо вже там гультіпак-друзяк порозводила. Митрофанівна як приїхала, то я й не пізнала одразу – аж чорна. Думала будинок продати та їхати, але могилку чоловіка полишити ніяк не наважувалась, доки… побільшало могилок – на дві зразу.
Замовкла, схрестила долоні й сиділа нерухомо, мов скам’яніла. Анатолій терпляче чекав, доки видихнула, набрала повітря побільше й розповіла:
– Загуляла Лєрка. Нечистий попутав, бо так загуляла… Йой-йой. На десять деньочків з дому зійшла, малих зачинила й подалася. А зима була, морози якраз, дівчатка дрібненькі: одній чотири рочки, іншій – три виповнилось тільки. Хіба ж так самі виберуться із хати замкненої? Коли повернулась, то вже пізніше, на допитах, окаянна говорила, що знайшла їх біля порогу, обійнялись щільненько, одна в одну вчепилися, бідолашні, та й так закоцюбли. Упокой, Господи, їхні душечки! Господи! Господи! Й не чув ніхто нічого, і не бачив. Аби ж тут, то, може, й порятували, а там – чужі люде кругом. Вона ж під порогом їх зарила, бодай земля була б їй під ногами розверзлася, та й далі кутяжила, ще з Юрка гроші виманювала – на гуртки для дівчаток та відпочинок. Він і давав.
Коли отямився? Коли малих з півроку не бачив, все вона відмовки вигадувала. Звернувся, куди слід, шукати почали, допитувати, ото все то й виплило. Посадили, а вона вже вагітна була, не знала й від кого. У тюрмі наша Богданка народилася, гріхи матері спокутуючи. Митрофанівна воювала за неї, рештки здоров’я поклала, а потім непомітно так: раз вип’є, другий, а далі – вже й не обходилось без пляшки. От і по сей день випива, може оклигати дещицю й знову по колу. І воно, бідолашне, мучиться біля неї. Дурненьке, а що любить бабуню, то, напевно, й серце б вийняло і їй у груди встромило, а ні, не виходить від оковитої позбавитися. Міцно тримає сусідку, ой міцно! А тут ця напасть. Звірюга, не людина! Утопити дитину! Свят! Свят! Свят!