Страшно нарешті дійти до дому й лишитися у ньому – самотнім. Бо тоді… може здатися, що впійманий Звір – усього лише вибрик виснаженої свідомості. Серед людей і їхнього перешіптування простіше, а опиняєшся на самоті – і впевненість розтікається, породжуючи страх. Дивно. Напевно, потрібен час. Навіть для того, аби повірити, потрібен. Та він звикне, раніше чи згодом, звичайно, краще раніше, втім… Надто довго шукав Звіра, встиг врости у ці пошуки мозком й кістками, саме вони надавали серцебиттю бодай якогось сенсу. А що тепер? Скінчилось. Убивця в клітці, сонце не згасло, час біжить – так само впевнено, бо приречений бігти, люди полегшено видихають, діти всміхаються, місто живе. А відчуття, що у клітці – він, з пусткою в грудях, діркою, що росте, засмоктує і кривавить. І чим заповнити її?
Дійшов до двору. Таки дійшов. Спинився, дивився на вікна, якісь… сиротливі… до плачу. Дивно. Оксанка не жила тут ніколи, бувала рідко, час від часу, і завжди ненадовго, то звідки ця пустка? Нехай всередині пустка, але щоб там… Це куди не піди – скрізь. Ні. Є ж озеро. Біля нього все інакше, навіть зараз, коли Оксанка, здається, пішла остаточно, там вона є. І вранці була. Він пішов туди одразу ж, як дізнався. Вогонь шматував зсередини, випікав, гнав і збивав з ніг. Анатолій біг до води, боявся не встигнути, запізнитись… навічно, але вона БУЛА. Примарна? Нехай. Іншої не буде, але і з такою можна побути поруч: заплющити очі, завмерти, розчинитись у таїнстві й відчути… дотик:
– Татку…
Очі, посмішка, веснянки на носі, тоненькі долоньки.
– Ти поруч?
– Я скрізь, я у тобі.
– Я нарешті дізнався, хто твій убивця.
Тиша. Дзвінка. Біжить повітрям й зникає у гущавині дерев.
– Доню!
Зірвався з місця, кинувся за дзвоном, а упіймав вже іншу – суцільну – тишу. Не потрібен донечці убивця. Щоб більше не вбивав – потрібно, а вбивця – ні. Дивно, адже весь цей час він думав, що шукає Звіра заради неї, її спокою, а виявилося – лишень для себе.
З воріт назустріч вибіг Бой, ліг до ніг і чомусь затулив голову лапами. Анатолій здивувався:
– Ховаєшся? Від себе не сховатись, братику. Правда все одно наздожене. Хороший пес.
Нашорошив вуха, лизнув долоню, а потім підірвався й щодуху побіг до будинку – зустрічати господаря. Віталій посміхався, як завжди. Не вміє – не посміхатись назустріч.
– Доброго дня.
– Здрастуй. Все гаразд?
Теплі очі у відповідь.
– Ви вже знаєте?
– Так.
– Горицвіт! Хто б міг подумати?! Серйозна ж ніби людина, спортсмен, тренер, з такої сім’ї впливової – і щоб убивця?
– Монстри бувають скрізь, Віталію. Там – їх навіть більше.
– Так. Знаю-знаю, гроші, влада псують людину, але ж він здається абсолютно нормальним. Якби божевільний, а то… Навіщо дітей? Навіщо топити?
– Якби знаття…
Віталій отямився:
– Вибачте, не подумав і ляскаю язиком. Справді, вибачте.
Анатолій кволо махнув рукою й наштовхнувся поглядом на знайомий автомобіль білого кольору. Костик. Як завжди, респектабельно і зовсім не практично, але такий він вже є, до речі, в усьому. Жінки і ті – лише блондинки, у прямому й переносному значеннях.
– У нас гості?
Парубок чомусь знітився:
– Гості…
Ця реакція видалась дивною. Віталій до всіх ставився привітно, такий собі добрий велетень з казки, а тут раптом:
– Щось не так?
Перевалився з ноги на ногу, вагався – говорити чи ні, але таки застеріг:
– Обережніше б ви з ним.
– Це ти про що? Костя – мій компаньйон і друг давній. До речі, тебе сюди влаштував.
Віталій почервонів. Навіть смішно. Парубок під два метри, міцний, а шаріється, немов дитина. Бой, очевидно відчувши стан господаря, примчав до ніг і тицьнувся мордою у долоню, мовляв, я з тобою. Вірний пес. Пригадалось щеня, яке придбав для Лілі, отієї виснаженої дівчини з лікарні, хоча… Віка раділа йому не менше. Обидві раділи. Пригадав, посміхнувся, а Віталій, помітивши посмішку, заспокоївся:
– Я можу помилятися… І якщо відверто, то дуже хочу, щоб так воно і було. Та ви й не сваріться дуже, бо я… хотів… попередити, правду сказати в обличчя. Якби мені у свій час хтось наважився розповісти, то… помилок би не наробив, а так…