Анатолій дивився, як собака облизує обличчя господаря, і чомусь саме очі. Вони світились.
– А знаєш, що? Дам я тобі одну адресу. Зроби добру справу, га. Є одна дівчина… Їй потрібно допомогти… повірити у людей. Візьмешся?
Парубок розправив широкі плечі, дужі, кремезні – за такими тільки й вірити.
– Згоден. А що від мене вимагається?
Анатолій посміхнувся:
– Нічого. Квіти потрібно у лікарню завезти, вибери на свій смак. От тільки квіти для дівчини, у якої й ім’я квіткове.
Віталій кивнув, підморгнувши волохатому другу:
– Для Лілії, певно?
Прийшла черга дивуватися Анатолію:
– Як здогадався?
– Сам не знаю. Відчув. Не так багато дівчат з таким іменем… А в мене вже одна була.
– Жартуєш?
– Жартує доля. Давайте адресу. А стосовно друга – забудьте. Це ж у мене досвід невдалий, а люди – різні. Могло й привидітись.
Йдучи до будинку, Анатолій озирався. Віталій так і лишився сидіти на траві під яблунею, йому на коліна поклав голову пес, й обом було зручно мовчати. Можливо, після їхньої тиші по вухах різонув сміх?
Чоловік наштовхнувся на нього, як тільки відкрив двері й зайшов досередини. Саме наштовхнувся, як наштовхуються на стіни. Сміх котився кімнатами, і будинок якось винувато щулився під його тиском, ніби виправдовувався, що так невчасно. Господаря й не помітили одразу. Рената готувала свою коронну каву, а на його місці за обіднім столом сидів Костя – весь у білому, як з обкладинки модного журналу. Дивився грайливо, ковтав каву маленькими ковтками й розтягував задоволення – а заразом і час перебування поруч із солодкою жінкою, до речі, стовідсотковою блондинкою. Помітили, зробили серйозні обличчя, немов надягнули маски.
– Ти вже знаєш?
– Нарешті скінчилось, братику! То скоро до роботи?
Дивився, кивав й до крику хотів чаю, обов’язково зеленого.
Петро посміхався дівчинці на передньому сидінні, вона мовчала й боязко тулилася до вікна, практично втискаючись обличчям у скло. Золотаві хвилі волосся, вимитого й духмяного, затуляли довгу, тонесеньку шию, а плечі здавались ще вужчими, аніж були насправді. Худесенька, вона чимось нагадувала ляльку, шиючи яку, вирішили істотно зекономити на матеріалі. Анатолій не втримався й запитав:
– А її годували?
– Якби ж узялася. Чого тільки дівчата на кухні не вигадували, а вона – ні крихти. Богданко, хочеш поїсти чогось? Можемо у «Макдональс» заїхати. Хочеш?
Сопіння. Майор озирається й розводить руками:
– Діти ж люблять фастфуди. Не надто корисна їжа, але хоча б щось. Богданко, а морозива? Дивись, яка спека. Тобі ж спекотно? Чи гайда в піцерію? А що? Я, наприклад, обожнюю піцу. Бачиш, який виріс?
Мовчить. Зціпила губенята, від чого ті зробилися схожими на тонесеньку смужку, на чолі – довга складка від зосередження. Як з нею бути? Вийшли з машини й пошепки, аби не почула:
– Куди її?
– В лікарні не можна було залишати. Там вона стіни гризла.
– Гризла?
– Угу, лікар порадив змінити умови, бо інакше – взагалі нічого з неї не витягнути. Найкраще б додому, але ж… Переконатися б, що бабуся готова до зустрічі.
Анатолій нишком поглянув на дівча, котре, як тільки вони опинилися по той бік дверцят, одразу ж відсахнулося від вікна й згорнулось калачиком в кріслі.
– Якась вона бліда… аж синюшна. Дивись, навіть капіляри просвічуються.
– Отож. У притулку може бути така сама реакція. Від соціального працівника під ліжко сховалась й гарчала звідти. Ото картинка. Вони вже готові були силоміць витягувати, а я з допитом нагодився… Й уявляєш, побачила – і пішла? Згадала, що у той вечір я біля річки був. Мабуть, думає, що додому відвезу.
– Не можна зараз додому.
– А куди? Не в ліс же дитину везти?
Анатолій зраділо підскочив й вхопився за дверцята:
– Дивлячись, у який ліс! Треба до Антоніни заїхати, там же кімната-метелик. А раптом сподобається?
Майор ожив й кинувся до керма. Дівчатко глибше занурилося у сидіння й злилося з ним усім переляканим тільцем. Анатолій дивився, як підстрибує судина на дитячій шиї, й, здавалося, чув стукіт серця – такого ж маленького і сполоханого. Богданка нишком дивилася у вікно, прагнула побачити свій дім, і якби він раптом вигулькнув з-за кущів бузку, у ту саму хвилину, не роздумуючи, вистрибнула б з машини. Але його не було. Сіро-зелені очі ковтали шеренги чужих будівель й розпачливо змінювали колір, стаючи темними, як цвіла вода пізнього літа. Колір відчаю. Дитячого, а тому всеохоплюючого, як стихія. Коли вони нарешті зупинили авто, дівчинка почала скавчати, а дорослі чоловіки не знаходили собі місця: