– Спокійно, заспокойтесь. З такими емоціями ви точно далеко не просунетесь, це я вам як спеціаліст говорю. Давайте домовимось: ви нічого зайвого робити не будете, перш ніж не обговорите зі мною.
– Як вас звати?
– Петро… Петро Васильович Ткаченко, майор.
– От і познайомились. Обіцяйте мені ось тут, на могилі доньки, що не станете перешкоджати.
– Добре-добре. Бачу, з вами все одно нічого не вдієш. Благаю тільки: не гарячкуйте, бо у запалі таких дров можна наламати. Домовились?
– Згода. Ваші поїхали, то давайте я вас до відділка підкину, все одно на машині.
Квартира зустріла вже знайомою тишею. Дихати було важко. Здавалося, у кімнатах повзало болото. Бр-р-р. Анатолій відчинив усі вікна навстіж, й гарячий вітер пройшовся кімнатами. Це ж треба! Цього літа навіть протяги не рятують від спеки. На підвіконні дитячої кивнув головою кактус, а чоловік раптово завмер над ним, все одно що над святинею.
Кактус. Анатолій пам’ятає, що не одразу помітив його появу тут, а коли таки роздивився, то довго не міг збагнути, чому ці колючки? Чому не інша квітка? Будь-яка. Дівчатка ж люблять квіти, а в його Оксанки чомусь цей завмерлий їжак на підвіконні. Якось не втримався і запитав. Його дівчинка пояснила все просто. Мовляв, кактус лише зовні колючий, а всередині – ніжність, і та ніжність рано чи пізно виповзе назовні квіткою. Ось так. Головне – вірити, що вона в ньому є. Господи! От якби з колючок виповзла і його душа. Може, тоді б менше боліло?
Схилився, обперся на підвіконня й довго дивився вниз, хапаючи вогняне повітря ковтками, а там, на сірому асфальті, якесь маля натхненно вимальовувало крейдою хмаринку з краплями дощу. Оце так мрія. Одна на всіх. Вода. Малюнок. Він же прийшов сюди по той малюнок. Де ж він? Ось. Не зник, значить, йому не привиділось. Чоловік обережно поклав знахідку в кишеню сорочки на грудях, аби ближче до серця, й обвів поглядом простір довкола. Ще б щось віднайти, бодай якусь підказку. Заходився методично, одна за одною, оглядати шухляди письмового столу.
Книжки, книжки, зошити. Все це ще з попереднього навчального року лишилось. Акуратно підписані, складені рівними стовпчиками. Ось кілька чистих, очевидно, Іра придбала для цьогорічного першого вересня. Кому вони тепер знадобляться? Журнали, вирізки, малюнки, якісь браслетики, сердечка, розмальовки… листівки, привітання: «Оксанко – ти найкраща подруга у світі!» Підпис: «Віка». Віка…Того дня, у парку, з Оксанкою, здається, була саме вона. Треба ж… В останні миті життя його дитини поруч був не він, і навіть не Іра, а ця дівчинка. І що він знає про неї? Що смішна, руденька, з веснянками на носі. І все. Де живе, навіть точно не знає. Поруч десь, у центрі міста, однак де саме?
Чоловік згріб увесь скарб до папки, зачинив вікна, полив кактус й поспіхом вийшов з будинку. Але його помітили й радісно підскочили на місці. Стара кістлява знайома лишень підморгнула сивим оком, мовляв, тепер куди? Він не знав. Та що він знав?… Недільний тато. З під’їзду вигулькнула постать і завмерла:
– Анатолію Миколайовичу? Ви? У своїх були? Ой! Та що це я, стара клуня, патякаю. Пробачте, заради Бога. Я ніяк не можу повірити у весь цей жах. Світ котиться у прірву! Точно, це – кінець, Армагедон.
– Здрастуйте, Варваро Іванівно. Дякую за співчуття, але я й сам… Словом, божевільня якась, а не життя.
– Отож, отож… божевільня. До речі… Іра ще в лікарні? Сподіваюсь, їй краще?
Анатолій зазирнув у прищурені очі сусідки й відсахнувся – бр-р-р.
– Краще, але потрібен час.
– Так-так, час лікує, от і вона… отямиться.
– Вибачте, мені пора.
– Отож, справи – клопоти… Ви тримайтесь, тримайтесь. Передавайте привіт Ірочці.
Анатолій роздратовано вскочив до машини й довго м’яв цигарку між пальцями, намагаючись загасити відчуття огиди й дешевої гри. Ірочці. Та вам було б про що позойкати на вечірній прогулянці, а решта – мильна булька. Армагедон і є, той самий. Ірочці… Іра. Точно, вона має знати адресу Віки, стовідсотково знає.
Місто тануло й розтікалось між пальцями, а він довго не міг збагнути, що в ньому не так. Їхав до лікарні й весь час озирався. Спустошене… Чи німе? Хоча ні, воно продовжує рухатись, наповнюючи бетонне єство звуками: гулом двигунів, гудками, сигналами, голосами. Анатолій звик до цієї симфонії настільки, що вже перестав помічати, як не помічають, наприклад, дихання людини поруч – правда, доти, доки це дихання є. Після першого дитячого майданчика він усе зрозумів й від несподіванки натиснув на гальма, від чого авто розвернуло й ледь не занесло. У піску гралося всього-на-всього дві дитини. Лише дві, та й то – на обличчі батьків, котрі стояли за крок, кожен м’яз сповіщав: «Треба тікати». Серце стислося, як равлик, вражене побаченим, а потім забилося часто-часто. Виявляється, місто, в якому бракує дитячого сміху, одразу ж стає німим. Оговтувався довго й навіщось затуляв вуха. Може, тому, що не хотів чути нової тиші?