– Тихше, тихше, маленька. Не бійся.
Голос майора звучав колисковою, нічого подібного Анатолій від нього ще не чув. На Богданку ця музика подіяла, й вона поволі затихла, час від часу стріляючи оченятами по дорослим: куди мене привезли? Петро обережно відкрив дверцята й кивнув у бік будинку.
– Ходімо, Богданко. Ми зараз покажемо тобі чарівну кімнату. В ній живуть метелики – багато-багато. Ти стільки ніколи не бачила. Їм страшно, як і тобі, бо раніше у тій кімнаті жила дівчинка, а тепер її не стало. Хочеш їм допомогти?
Короткий кивок.
– Молодець. Ти дуже чуйна і добра. Потрібно просто зайти до них і сказати, щоб не сумували.
– І тоді я потраплю додому? – голос тремтів, як обірвані крильця комашки.
– Звичайно. Обов’язково потрапиш.
Антоніна стояла на ґанку. Закутана у чорну хустку до п’ят, вона розглядала худорляве дівча, що несміливо визирало з-за спини майора. Знявся вітер, підхопив краї хустки й роздмухав. Дівчинка зупинилась, довгим поглядом зміряла жінку й тихесенько прошепотіла:
– А ти також метелик?
Тоня не здивувалась навіть, поклала руки на тонесенькі плечі й посміхнулась:
– Звичайно… – й несподівано додала: – Ходімо.
Чоловіки вражено спостерігали, як Богданка довірливо вклала руку в жіночу долоню й слухняно пішла, жодного разу не озирнувшись. Мовчали кілька хвилин, чекали вибуху, натомість з відчиненого вікна полилася музика, легка, немов політ воскреслих мрій.
– А хто грає?
Анатолій відчув, як в грудях одна за одною розпускаються пелюстки, лоскочуть ніжно і знайомо.
– Ірина.
Десь всередині будинку незвичайна дівчинка торкалася пальчиками крилець повітряних істот й шепотіла кожній з них: «Не бійся».
Звір був навпроти. Просто сидів на стільці, дихав рівно і навіть не намагався сховати очі.
– Чому?
Це питання Анатолій повторив сотні разів, якщо не тисячі. Під тягарем одноманітності навіть стіни довкола почали сходились, а Звір все одно продовжував мовчати. Просто так. Годину, другу, третю ніщо не порушувало рівновагу. Тиша. Вдих-видих. Механізм життя працює, як годинник, – незворушно. Кричіть, волайте, загатіть в обличчя – жодна риса не здригнеться бодай на міліметр, бо він – камінний. Як так можна? Як? Дивитись в очі батька і мовчать?
Анатолій відчув, як поволі тужавіють м’язи тіла й наливаються свинцем. Господи, скільки ж ще триватиме оця мовчанка? Скільки? Коли зовсім поруч, варто лише простягнути руку й торкнутися, знаходиться відповідь на страшне і вистраждане «НАЩО?». Чи, може, то не відповідь, а істина? Ось, в оцих очах, проте вони скляні. Їхній власник пірнув у себе з каменем на шиї, і скільки зусиль не докладай, потопельник все одно глибше.
Змінились вартові. Це означає, що добігає ще одна доба допитів. Скільки їх було? Тиждень? Більше. Вісім днів повного мовчання, як у вакуумі. Слідчий не витримує й жбурляє папку з паперами на стіл, щоб породити бодай якийсь звук. Тиша обривається, проте лише на мить, розбігається по кутах й визирає звідти, немов розіп’ята. Петро опускається на стілець. Він втомлений. Це помітно. Очі червоні і якісь висмоктані, мабуть, від постійного недосипання. Він же практично живе тут, щохвилинно знаходиться поруч із затриманим, перетворюючись на його тінь, але це поки що не дає результатів. Звір мовчить… здається, вічність.
Анатолій підводиться. Теж втомився. М’язи остаточно зомліли, бо він не відчуває ніг під собою, а прірва – в очах навпроти – не обміліла й на міліметр. Ні, це таки триває вічність. Потрібно підійти до вікна, щоб впевнитись у тому, що життя існує. Відкрив вікно. До кімнати одразу ж увірвалися звуки. Гарячий потік поволі поплив кімнатою й став осідати на стінах кривою питання.
Що ж, там, очевидно, також чекають. Ранкові новини починаються репортажами про Горицвіта й ним же завершуються нічні ефіри, газети добросовісно порпаються у брудній білизні його сімейства, люди пліткують й вигадують, інтрига наповнює місто до країв. Хоча… де той край? Межі нема – як у тиші.
– Мовчить?
– Мовчить.
– Ще вислизне. Бо проти нього що?
– Слова дитини. І та не при собі, тю-тю.
– А раптом – і не він?
– То хто?
Знову й знову тиша.
Проти затриманого, дійсно, є тільки свідчення хворої дитини. Богданка залишилась у Антоніни, днями просиджує в кімнаті з метеликами, коли навідується в гості Ірина, просить її грати на фортепіано, а вночі вперто лізе аж під ліжко й ховається під ним, мов безпритульне кошеня. Ховається. Від власних сновидінь. Бо в ті приходить він – Чоловік з берега. Вона так його називає. Описує в деталях і тремтить так сильно, що, здається, невидимі розряди проходять тілом. На упізнанні Тоня з Ірою ледь стримали судоми, аби дитина сама себе не розчавила від страху, проте вона таки впізнала. Присутні боялись навіть дихати, коли тонесенький пальчик беззахисно вказав на Горицвіта. Він, Чоловік із берега. Потім пішли сльози й не зупинялись кілька довгих годин. Богданка плакала до повної знемоги, але потім стало легше. Це стало помітно уночі, коли дитина таки зважилась залишитись на ліжку, а не під ним.