Були, щоправда, інші свідки. Пара закоханих. Але з ними все було не так просто. Вони бачили вбивцю зі спини й у напівтемряві, звідси – впевненості бракувало, однак також спинили вибір на Горицвіті. А от сусідка Богданки навпаки – свідчила натхненно й аж занадто впевнено, бо говорила геть все чисто, починаючи з кози й завершуючи детальним описом ляльки (останню, до речі, знайшли наступного ж ранку поруч з місцем злочину). Здавалось – все, коло замкнулось. От тільки всередині його – все одно пустка, бо Звір мовчить.
Слідчий кивнув наглядачу:
– Годі… на сьогодні. Відведіть у камеру.
Горицвіт… посміхнувся й нарешті став схожим на живого. Спокійно вийшов. Руки за спиною, а здається, що високо над головою – тріумфують, бо таки перемога. Хочеться вибігти слідом, вхопити за грудки й витрясти бодай слово. Чи вбити? Щоб не міг так посміхатись, у той час, як Оксанка посміхається хіба що в снах.
Петро підійшов і став поруч. Крізь шкіру сочилася напруга, й було помітно, що втримувати її всередині дається дедалі важче.
– Господи… Не можу… заспокоїтись, а потрібно.
Анатолій розсміявся:
– Навіщо? Він же просто знущається, а ми граємось у спокій.
Майор схилився у відчинене вікно, вдихнув вечір, у якому догорало літо, й вже спокійно вимовив:
– Емоції – то зброя. Розумієш? Тут витримка важлива. Хто кого?
– Навіщо? Все й без того ясно. Свідки, докази.
– Пустушка. Богданка – недієздатна. Найзеленіший адвокат зможе довести, що свідчення її нічогісінько не варті. Студенти? Вони свідчать, але ж самі підтверджують, що то – лише припущення, а не аксіома. Всезнаюча сусідка? Така навигадує й сама не добере, де в тому правда. Лялька. Ну то й що? А не міг він подарувати її дівчинці просто так? Ну пожалів дитину? Та й ще не факт, що дарував справді він. І чи належить іграшка нашій потерпілій – теж питання. От і виходить, що докази ніби і є, й водночас їх нема.
– А мені й не потрібні. Він це зробив і має відповісти.
Майор розвів руками:
– Має, але не забувай, хто він такий і чий син.
– Усі під Богом ходимо.
– Ти про що?
– Так…
– Їдь додому, га? Від гріха подалі.
– Не хочу, – сказав і зрозумів, що так воно і є.
– А я б пройшовся. Бодай на трошки під небо вийти. Вже скоро й ніч.
Чоловіки замовкли, спостерігаючи, як вечір спускається у місто по драбині з ліхтариків. Один за одним спалахують вогні: великі, малі, різнокольорові. Вони рухаються, й здається, що то пливе велетенська сяюча ріка.
– Скоро закінчиться літо.
Анатолій проковтнув ці слова, немов отруту, хоча знав це, відчував, а вірити відмовлявся. З цим спекотним літом доведеться поховати не тільки біль, але і крихти минулого, безцінні крихточки колишнього життя, що ще живе десь поруч, а не тільки в пам’яті. Й воно рано чи пізно всохне серед високої трави, впаде додолу опалим листом, розійдеться туманом і помре з останнім голосочком цвіркуна. Петро збагнув гірке мовчання й винувато попросив:
– Вибач. Товчуся в рані. А давай прогуляємось, га? Вечір такий. Ми ж не арештанти?
– Гірше.
Але той наполягав:
– Ну справді… Треба навідатися до Богданки.
Анатолій не втримав раптової посмішки:
– Угу.
– Не знущайся. Я при виконанні службових обов’язків. Пам’ятаєш?
– У всіх у нас… обов’язки… Ходімо?
– Я зобов’язана її забрати, чуєте?
– Звичайно.
– Ви ж бачите, я змінилась.
Анатолій слухав голоси й мимоволі шукав оту зелену муху аж під стелею. Але мухи не було і не було дзижчання, а поруч із Петром стояла інша жінка: з ясним поглядом й обличчям світлим, як ранкова вода на травах. Дивовижно. Він не впізнав би її, зіштовхнувшись у натовпі. Що ж це сталось? Чистий одяг, охайні рухи, що породжують довкола затишок і щось цілком нове. Спокій? Прозріння? Чудасія. Скільки ж минуло? Вісім днів? Завтра дев’ятий. Могли бути поминки. Тут. Аж здригнувся, пригадавши бантики у кісках, що сьогодні заплітала Богданці Тоня. Невже їх не було б? Й десятка запитань про те, як вдається метеликам літати? Славна дівчинка. Не така, як решта її однолітків, проте своя, і у будинок увійшла так гармонійно, немов жила там завжди.