Біля дверей підстрибував Бой, але, побачивши Анатолія, одразу сів, схилив голову набік і зазирнув в обличчя.
– Що, хороший мій, відчуваєш? А де ж твій господар?
Пес висолопив язика і голосно гавкнув.
– Кличеш його, так? От молодець. Розумник.
По доріжці й справді поспішав Віталій з букетиком ромашок – білих-білих. Анатолій відчув, як в грудях затискає подих. Красиві.
– Ви… – сутулиться й відводить очі в бік.
– Вже знаю. Вона нічого не говорила?
– Ні. Зібрала валізу й викликала таксі. Дуже поспішала.
– Тікала.
Юнак ніяковіло м’яв у руках квіти. Хоч ворожи бери. Кохає чи ніколи не кохала?
– Ви… Я… Скажіть, якщо не потребуєте вже охорони.
– Що? А, ти про це. Ні, залишайся. Ми… якось все владнаємо, тільки пізніше.
– Добре, – зрадів. – А можна я сьогодні на дві годинки відлучусь?
– Можна. До Лілі?
Зашарівся. Став схожим на закохане хлоп’я. Хтось йде, а хтось когось знаходить.
– Так… до неї. А ви куди рушаєте?
– До нього.
У відділку знали, що Анатолій обов’язково приїде, принесе свою ненависть до тиші Звіра. Він так робив щодня вже третій тиждень поспіль – без вихідних, свят, бо по-іншому не міг – ненависть розчавила б. Скільки ж її в ньому? Озеро. Озерце. І все належить Звіру, але того це зовсім не лякає, скоріше навпаки, він звик до цих візитів й смокче лють, як наркоман, очима. Господи! У них вже кожна рисочка – знайома до одуріння. Анатолій упізнав би їх з мільйонів інших, усіх живих і мертвих, але вони… мовчать. І в цьому мовчанні зосереджений весь Всесвіт, їхній, один на двох – батька і убивці, а решта – пил. Не суттєво.
Хороше слово, правильне. Може, тому біганина інших нагадує мурашню. Біжать-біжать-біжать, прагнуть щось змінити, якось вплинути. Всі: слідчі, прокуратура, адвокати, але найбільше старший Горицвіт. Він кричить з усіх телеканалів, мовляв, справа – булька, насправді намагаються дібратись до його персони, використовуючи сина. Серйозний дядько – з портфелем й запакованим у костюмчик держслужбовця черевцем. Роздає накази, погрожує, тисне. Все, як має бути. Слідство гальмується й ледь-ледь повзе, але навіть це не головне. Головне, що Звір мовчить. Нема зізнання і нема вини, і те, й інше – по той бік мовчання.
На сходах відділка стояв майор. Неголений. Потиснув руку й помітно пожвавився, бо нарешті побачив когось поза цими стінами:
– Здрастуй. Що нового?
Анатолій відчував потиск і раптово сам для себе зізнався:
– Пішла Рената, тепер у будинку офіційно – пустка.
– Назовсім? – Голос Петра збентежений.
– Не знаю…
– То може… зробити щось… Якось повернути.
– Не впевнений, що ЗАРАЗ це мені потрібно. Пізніше.
Слідчий похмуро дивився з-під кудлатих брів:
– Потім буде пізно. Повір. Я так свій шлюб занапастив. Робота, все робота, потім, а потім знайшовся інший, котрий був поруч.
– Десь я це вже чув. Може… сьогодні подзвоню… Якщо судилося… Словом, неважливо. Ти краще розкажи, що там затриманий?
– Мовчить.
– Піду.
– Як знаєш.
Сіра тиша. Очі в очі. Ненависть навпроти повної апатії.
– Чому?
Анатолій знову й знову повторював питання. Вже навіть не сподіваючись на відповідь. А може, її просто не існує? Пояснення нема. Є тільки дикість. І знову поплили години. Одна, друга, третя.
– Ну чому?
Скляна поверхня погляду. Там було пусто. Думки виснажились до стану повітряної кульки – все летіли, летіли, і жодна не затримувалась. За вікном місто все ще сподівалось, бо було терпляче. Мабуть, цей день добіг би, як і решта днів: вчорашній, поза-, поза-й позавчора, але всі кола, навіть найміцніші, колись дають тріщину. І вже надвечір єдиний телефонний дзвінок розрізав світ навпіл.
– ЩО??? Не може бути.
Петро зблід, як стеля, навіть посірів.
– У камеру його.
Затриманий підвівся. Байдужий, немов нічого не помітив, тихо рушив. За ним гучно закрили двері, ще довго було чути кроки й дзвінкий брязкіт, у коридорі метушня. Весь цей час Анатолій із завмиранням серця чекав, аби спитати:
– Що?
Петро втирав піт, але дрібні краплі розтікались і все одно повзли за комір, лишаючи тоненький слід, тонесенький, немов його і не було:
– Затримали ще одного. Прийшов до відділка й зізнався.
– В чому?!!
– У втопленні обох дівчаток, плюс замах на Богданку.
– Не може бути.
– Отож бо і воно. Ходімо.
Коридор розтягнувся. Двері. Двері. Двері. Вони вистрибували назустріч, як відкриті пащі, і кожна прагнула ковтнути. Скільки ж їх? Нарешті Петро зупинився навпроти потрібних, рвучко відкрив, й обидва відчули, як всередині плавиться повітря, бракує кисню й світла. Може, через це неочікуваного гостя розмістили саме біля вікна. Він сидів зігнутий, неначе скручена пружина, худорлявий, довге волосся, вже давно не мите, прозора шкіра. З погреба чи що? Погляд перестрибував з людей на речі, бігав по кімнаті. Очі… Вони були схожі на спіймане мишеня – такі ж сіренькі та налякані: