Петро виглядав кепсько. Щось зникло в постаті, щось украй важливе.
– Мене сьогодні відсторонили. Справу передають у столицю.
– Татко Горицвіт?
– Схоже на те… Я написав заяву…
Анатолій, збагнувши значення сказаного, одразу не повірив:
– Хочеш звільнитись? Як? А далі що?
Майор присів, зачерпнув пригоршні води, плеснув прямо в обличчя, тріпонув головою, ніби прагнув звільнитися від бруду останніх днів:
– Не знаю. Піду рибалити… Люблю ловити рибу. А якщо чесно, то не зміг… лишитися. Зневірився я, Толю. Обмілів. Та й що кому доводити? Коли накази згори ідуть. Бридко.
Анатолій слухав, як хлюпочеться озеро біля їхніх ніг, немов перетікає з посудини в посудину й водночас лишається на місці.
– Відпустили?
Він мав це запитати. Власне, це питання тривожило найбільше. Майор винувато схилив голову:
– Сьогодні. Підозри знято. Вибачились і звільнили. Батечко зігнав хмару журналюг й піарився – аж вивертало. Клоун. Але не це вразило, чогось такого й варто було очікувати, а от Горицвіт… Уявляєш, він пішов, так і не сказавши й слова, взагалі нічого, просто пройшов крізь натовп, навіть на батька – жодної реакції… Не збагну. Щось є у ньому… моторошне.
– Смерть.
Петро зиркнув:
– Ми ж не довели. Художник – теж не варіант, але його мотив – ось, на поверхні, прагнув самоствердитись. А Горицвіт… то таємниця.
Анатолій кивнув. Найголовніша у його житті, проте він ЗНАЄ, і нехай весь світ доводить протилежне. Звір живе в мовчанні. І рано чи пізно він збагне, чому.
– Час покаже.
Петро зітхнув:
– О! Його у мене тепер досить. З головою. Ось. Починаю розуміти стареньких, що сидять на лавах.
Анатолій ледь не підскочив, зрадівши згадці про старих:
– Точно! Я все хотів спитати. Ти не знаєш, куди подівся наш Діденко?
– Степан Олексійович? Не знаю. А давно нема?
– Та довгенько. Вже звик до дідуся, а тут лава пустує, голуби хронічно голодні. Годував же птаство розумний дід. Хоча я про нього майже нічого не знаю. Хто і що?
– Мешканець богадільні.
Анатолія аж тріпонуло, холод пройшовся по спині.
– Та ти що?
– Так. Не схоже? Я всього не знаю, але що живе у притулку для самотніх старих, то – точно. Сам перевіряв. Дивак. Щодня ходить аж сюди, у парк. Неблизька дорога, проте пускають. Кажуть, впертий, піде все одно.
– То виходить, він зовсім самотній?
– Мабуть.
– Навідатись би. Як гадаєш? Раптом сталось що?
– Та я не проти. Тільки давай спершу заскочимо до Тоні, – очі стають прозорішими. – Вона казала, що Богданка має у гості завітати. Побачити б дівча.
Метелики дзвеніли лячно, аж кричали.
– Вітряно. Аби буря не почалась, – стурбовано прошепотіла Ніна Митрофанівна і притиснула міцніше до себе худорляве дівча. Богданка з задоволенням сховалась у поли її довгої спідниці й спробувала підстрибнути на одній нозі. Антоніна погладила по світлій голівці й посміхнулась:
– То, може, залишилися б.
– О! Знаєте, як вона вмовляла приїхати сюди? Немов магнітом хто тягнув. Якщо залишимось, то вже й не виженете.
Валя поцілувала дівчатко в щічку:
– А ми б тільки раділи. Правда, Тоню? Тут без неї стало порожньо. Справді. Відчуття, що цей будинок чекав саме на таку дівчинку… Богданка.
– Я метеликам… все розказала.
– Що? – спитали в один голос жінки.
– Сон. Що Вогонь у Воді.
Бабуся зітхнула:
– Спить і вдома кепсько. Все біжить кудись, біжить. Вода. Вогонь. Щось таке верзеться дитині. Я вже й причащатися водила, а не допомогло. Боїться вона… ще й… цього… звільнили, – замовкла, озирнувшись на чоловіків, що стояли поруч. Петро щосили затиснув чашку з чаєм, доки та не тріснула, й гаряча рідина обпекла пальці. Проте, здавалось, він того не відчув, лиш коли Тоня торкнулася руки, здригнувся і пішов за нею до будинку – обробляти рану. Ніна Митрофанівна винувато забубоніла:
– Та хіба Петро винен? Що я не розумію, хто той Горицвіт? Та… якщо не він?
Анатолій не змовчав:
– І ви в це вірите?
– Не знаю. Господь лиш знає. В ньому правда.
Богданка помітно затремтіла. Вітер тріпотів краями сукні – як вітрилами. Похолоднішало.
– Змерзла? – присів і зазирнув у два прозорі озерця: – Давайте підвезу вас додому.
Дівча кивнуло, а бабуся вдячно посміхнулася.
– Спасибі.
Вже в машині потай спостерігав, як дівчинка мружиться, а довгі вії підстрибують й тремтять. Богданка змінилась, і це помітно. У ній вже не впізнати те налякане звірятко. Спокійні рухи, час від часу на обличчі, мов ліхтар, спалахує несмілива посмішка. Вона спілкується, відповідає на питання, цікавиться усім довкола і постійно тримає в полі зору бабусю, мабуть, боїться втратити її знов. Ніна Митрофанівна немов думки підслухала: