Тутешні жителі гуляли парами. Здивувався. Може, так заведено? Одне із правил розпорядку. Страшно. Відвів погляд, не в силі дивитись на прожиті життя. Вітер над головою раптово щосили закалатав у сосни, як у дзвони, а потім знову – тихо-тихо. Висмоктано звуки, мов роки. Чоловік підійшов ближче, не наважуючись заговорити, проте одна старенька, така дрібна і сива, аж вибілена, зиркнула питально й голосно вилаялась:
– Ну й погода! Бодай її… А ти що тут забув? Не знаємо таких. До кого?
Під старечим поглядом стало гаряче. Один в один – прокурор.
– Степана Олексійовича Діденка.
Бабуся обперлася на паличку й ще уважніше всвердлилась очима, так, що Анатолій миттєво спітнів, немов пробіг стометрівку. Власне, саме це кортіло і зробити – бігти, але незнайомка неначе прочитала думки й поблажливо спитала:
– Син?
Видихнув:
– Ні. На жаль.
Махнула висохлою рукою:
– Отак завжди. Їх чекаєш, а приходять чомусь не діти. Мабуть, з газети? Чи з міліції. Так ті вже наче відчепилися… Невже знов? Хто ти йому?
Розгублено, немов дитина перед вчителем:
– Ніхто.
– То й іди в нікуди. Чого принесло? Хвороби ворушить? З тобою он розпатякалась, і поперек геть замерз. Нема його. В лікарні.
Анатолій здригнувся:
– У якій?
Проте стара лишилась незворушна, відрізавши:
– Не твоя справа. Якби син – сказала, а ніхто – то й сам шукай. Захочеш, знайдеш, – озирнулась до сусідки. – Іванівна! Агов, Іванівно! От стара тетеря. Ходімо до середини. Бач, он хмарище знесло, прямо над нами. О! Вже й дощ! Та ходімо швидше. Ще змокнути не вистачало.
Важкі краплі бились об землю. Чи били? Так, наче та була у чомусь винна. Може, у тому, що на ній існує ось така старість? Непотрібна. Чужа. Дві зігнуті старенькі дріботіли ногами, наздоганяючи химерний час, що пронісся буревієм і втиснувся в рамки цілісінького життя. Вже в машині Анатолій тремтячими пальцями запалив цигарку. Не допомогло.
Нічого не допомагало, окрім живої присутності поруч. Він мав бачити Звіра щохвилини, інакше – летів сторчака у вирву, прірву, та чи не все одно? Зсередини душило відчуття вакууму, щемливого до неможливості. Здавалось, кожна клітина прагне розірватись й всмоктати в себе простір та час. Мабуть, саме так жива людина поступово стає тінню, проте Анатолія це зовсім не обходило, ба, навіть тішило, оскільки він повинен був стати тінню… Звіра.
Анатолій спостерігав за Горицвітом вже другий тиждень поспіль, не випускаючи із поля зору, зливаючись із натовпом, будинками, навіть спекою – як коли доводилось, зате встиг дізнатися про того, мабуть, більше, аніж усі близькі укупі взяті, включаючи батьків. Спілкування з останніми, до речі, було явищем вкрай рідкісним, якщо не сказати унікальним. Не сім’я, а три прямі, де кожна – зі своєю траєкторією. Батько – політика, матір – світська леді, а син… Ким він був для них? Чимось на зразок бізнес-плану чи проекту. Власне, Горицвіт навіть не намагався вийти за межі… був як був. Час від часу телефонував, ще рідше – бачився, а далі – жив.
Анатолій завчив його життя по пунктах: знав, о котрій прокидається, що їсть, куди іде, з ким зустрічається, що говорить, хоча і говорити особливо не було з ким, хіба що з плавцями, яких тренував, з рештою – дистанція, не перескочити. Дивно. Звір постійно був один, скрізь. Іноді їздив до лікарні, простоював під її вікнами годинами, палив, багато, одразу кілька пачок, але ніколи не виходив із машини, потім їхав, зачинявся вдома та пив до самісінького ранку, доки не засинав прямо на балконі.
До речі, як тільки Анатолій вперше побачив оселю Горицвіта, то аж закляк і з півгодини розглядав, щоб впевнитись. Не вірив. Його власний будинок і будинок Звіра були настільки схожими, що здавались близнюками. Анатолій, мабуть, зміг би безпомилково відтворити розташування кімнат у тій фортеці, все одно – такі самі порожні. Схованка, не дім. У ній Звір зберігає свою самотність, тишу, а ще, мабуть, страхи та мрії… хоча… Звірі мріяти не здатні. Мрії – що? Висота душі, у когось більша, у когось менша. А у Звіра душа углиб пішла і падає в повному мовчанні – все нижче й нижче, ось-ось розіб’ється.
Анатолій обірвав намисто думок й зупинився – не доїжджаючи до «Хвилі» кілька метрів, зайняв уже звичне місце спостереження. Знав, що зараз Горицвіт швидкими кроками зайде всередину, причинить двері, а потім буде плавати – безперестанку, годину, другу, до повної знемоги – немов там, у воді, тікатиме від чогось по-справжньому важливого. І так – кілька разів на день. Любить воду. Ні, він живе у ній, а серед світу людей Звіра не існує. Анатолій вже й не пам’ятає, коли саме збагнув це, але то була єдино можлива дійсність: Звіра серед людей нема, є лиш оболонка, котра вчасно приймає їжу, спить, підтримує знайомства, натомість – оживає, як тільки тіло торкається води. У ту ж мить воно спалахує… вогнем, живим і пристрасним, словом, справжнім.