– Толю, давай без образ. Костя не винен. Справді. Трапилось – і все. Не перші й не останні. Розумієш? Доля. На розлучення подам я. Все. Бувай.
Навіть у щічку поцілувала. Що ж, тримає марку, от тільки на солодощі в нього алергія – відтепер, як і на чоловіків у білому. А колись же був найліпшим другом. Костик, Костик.
Вийшов із будинку, постояв, мовчки дивлячись услід. До ніг підбіг собака, висолопив язика, два рази гавкнув.
– Що, друже, бовдур я. Куди ти кличеш? Ну?
Пес тягнув за штанину до гаража, там нині оселились Віталій з Лілією. Зраділи й на порозі видали всі свої секрети:
– Ми шукаємо житло!
– А Ліля скоро стане мамою.
Обличчя дівчини сяяло, як новорічне деревце в очікуванні дива:
– Лікар вірити відмовляється. Щоб з моїм діагнозом!
Віталій поцілував довгу шию й здмухнув волосся.
– Ти – не хвора, ти – моя.
Ліля сміялась:
– Лоскотно.
– Щасливі.
Обидва завмерли, немов завинили у чомусь вкрай серйозному.
– Дурненькі. Це ж так добре.
– Якщо… Якщо Господь допоможе, і я виношу цю дитину, ви станете хрещеним?
– Я?
Одночасно:
– Звісно. Ви ж наш чарівник!
Від них йшов з відчуттям тепла на рівні серця. Доля таки є, для цих двох, для Богданки.
Зібрався і поїхав до дівчинки. Він часто там бував, але ніколи не підходив, спостерігав здаля. Боявся? Ні. Це важко пояснити. Немов відтоді, як загинув Горицвіт, вони обидва бережуть ту смерть. Хоча… Богданка цього разу, на диво, швидко відійшла і вже наступного дня малювала на піску біля собачої буди все ту ж саму веселку. Ніна Митрофанівна натомість ще ой як довго боялася відходити від онуки, нишком витирала сльози, шепотіла молитви, коли ж уперше помітила Анатолія біля свого двору, хотіла підійти, проте, мабуть, збагнула, що не варто, й самими вустами прошепотіла:
– Д-я-к-у-ю.
А потім… потім всі дороги зійшлись до парку, озера, минулого. До речі, саме вчора помітив тут дивну парочку. З ранцями в руках ішов хлопчина, поруч – рудоволоса дівчинка у ластовинні, з двома крилатими бабками у вухах.
– Віко…
– Я, дядьку Толю, хоча ні, – ми. Це Ілля. Пам’ятаєте його?
– Звісно. А за ромашки – дякую.
Віка кивнула:
– То ми удвох носили їх Оксанці… на могилу. А в класі її місце лишили вільним на цілий рік, так, ніби вона з нами.
– Правда?
Ілля запевнив:
– Так вона ж із нами. Доки пам’ятатимемо, буде. Це мама так сказала.
– Мудра в тебе мама. Що ж, навчайтесь старанно. Домовились?
– Авжеж.
І знову озеро. Поруч Петро зі своїми вудками, дивиться удалечінь. Занурений у себе й в Бога. Він скоро буде панотцем, власне, мав би стати ним з самого початку, хоча тепер впевнений, що то був його шлях.
– Риба щось спить сьогодні.
– Осінь. Вона заколисала. Я б теж на лавці задрімав.
– Лавці? Ой! До речі. Все забуваю. Я таки довідався, де лікується Степан Олексійович. Допомогли колеги – вже колишні.
– Правда?! Де?
Посерйознішав і заходився змотувати вудку.
– Ну не мовчи. Що з ним?
Відклав убік рибацькі снасті й винувато прошепотів:
– Онкологія.
Осінь вийшла із води, простягнула руки у височінь. Десь на зап’ясті обривалась лінія.
Степан Олексійович сидів на лаві серед жовтого, висохлий, як листя, що під старечими ногами. Молода медсестричка посміхнулась:
– Ну я ж казала. Ось він. Ох і впертюх! За будь-якої погоди чвалає аж сюди, за корпус, й просиджує тут днями. Іван Іванович, лікар, спочатку ще боровся, а це махнув рукою. Степане Олексійовичу! Ось до вас.
Старий підняв очі, дивився пильно, а потім посміхнувся. Було помітно, що зрадів. Зрадів, як дитина неочікуваній іграшці, від чого та робилась вдесятеро ціннішою. Хвацько підкрутив сиві вуса, озирнувся, аби сусіди по нещастю теж помітили, що і в нього – відвідувач, а потім здивував:
– Щось кепсько виглядаєш, синку.
– Я?
Старий моргнув:
– Ну не я ж?
Анатолій не втримав посмішки. З цим старим завжди затишно, немов удома. Присів й заговорив, нарешті зважився злити себе в слова – без остраху, все, як було, мов рідному. Степан Олексійович слухав, а очі утішали лагідно.
– То виходить, озеро забрало гріх на себе?
– Виходить. Самі розсудіть: щоб тренер з плавання – втопився? Та ще й де? Не інакше, як вода помстилася.
– А чому дивуєшся? Вона – жива. Вода все відчуває. Ось, увібрала ненависть до пори, до часу, а потім вихлюпнула з себе.