– Медики говорили щось про судоми, але ж я бачив. Горицвіт пішов на дно майже блискавично, немов схопило щось і затягло.
– То твої думки. Гляди, синку, аби ненависть і тебе не засмоктала. Невже полегшало, га? – Старий пильно подививсь у вічі.
Анатолій не витримав той погляд і схилив голову:
– Полегшало? Якби. Це не полегшення, а повна відсутність життя. Справді. Довкола мене живуть люди. Я ж бачу, що живуть. Кожен з них знайшов свій порятунок, а я… Всі відчуття – під водою. Нічого. Хіба самотність.
– Ой синку, синку, всі ми по великому рахунку – самітники. Приходимо в життя одиноко і йдемо так само – сам на сам.
– Степане Олексійовичу, вибачте, але… чому ви у будинку для старих?
Той знову підморгнув:
– Так ніби ж то не парубок. Дивись, старіший за саме життя.
– А як же син?
Завмер посеред осені, зіщулився і став неначе меншим:
– А син… Він є й нема його. Ось так.
– Не зрозумів.
– От і я не встиг. Зрозуміти не встиг, коли ми його втратили. Знаєш, Толю, мені тут думається. Як то кажуть: все життя, мов кінострічка, перед очима пробігає. Я, щоправда, такого кіна ще не дивився, але пригадав багато, ой багато! А не збагну, де схибив. Ми ж його любили, для нього – все. Покійниця моя, Оксанка, щодня молилася за сина, всім святим молилася. Ет!
Анатолій вперше бачив таким Степана Олексійовича.
– Ви так не хвилюйтесь. Вам не можна.
– А що можна? Я померти не боюсь. Знаєш, скільки років виглядаю ту, що з косою? Вже зачекався. До того ж, Оксанка моя там давно. Одинадцять вже рочків, як від мене половина залишилась на цьому світі, інша половина – там.
– Отак кохали?
– Чому кохав? Люблю і нині. Не навчився – не любити. Вона у війну мене пораненого в ліс затягла, подалі від німця. І було їй всього сімнадцять. Дівчинка, а здужала, сховала у землянці свого діда-лісника і виходила. Пам’ятаю очі, такі близькі-близькі, а в них ліс шумить, й над нами шумовиння віковічне, гойдаються, підпирають небо велетні, а на увесь світ – лиш стукіт двох сердець. Ось так. Відтоді мені серед дерев – що з нею поруч, от і ходжу до них, мов на побачення.
– Невже… таке буває?
– А яке таке? Звичайне. То – життя, синочку. У ньому різне. Діток ми так і не народили.
– А син же як?
Старий примружив очі, немов пригадував:
– Син… то син. Що не кров моя? А то все одно. Неважливо. Наш та й годі. Війна батьків по крові відібрала, а ми раз побачили і, знаєш… Відчули, що своє. Ти не дивись так. Діток Господь різними шляхами посилає, і всі вони – рідні. Митько моїм завжди буде, а що відрікся від нього, то не зміг інакше. Бо ж він… що ж… – голос затремтів.
– Заспокойтесь. Степане Олексійовичу, може, лікаря? Вам погано.
– А що хорошого, як син до матері не навернувся, коли та помирала. Скажи? Можна так, га? Бідолашна, день у день просила, щоб приїхав з-за кордону. Дурні, ми кістьми лягли, аби єдиний син зміг світу побачити. І що? Побачив. Залишився. Нічого. Нехай. Де ж іще знайде себе такий талант. Сумували, звісно, все сподівалися на зустріч, а тут хвороба. Заслабла Оксанка й так просила, щоб сина покликав, так благала – серце виверталося з грудей. А я все: зв’язку нема, так просто за кордон не додзвонитись. Не міг правди сказати. Вона вірила. До подиху останнього. Померла в літню ніч, таку тиху, що було чути, як спинилось серце… А Митько… ні сам не прилетів, ні онуків не пустив, бо переліт, бачте, занадто дорогий. Виходить, зекономив? Ось так і поховали. Я продав квартиру і все до копійчини переслав – хай тішиться. А сам… аби не сам, прилаштувався і живу… а це, бач, ніби і дожив вже, ще саму малість – й крапка.
– А чому?
– Хворобі на те байдуже. Чому? Бо приходить. Ось і до мене прив’язалася, геть чисто висушила. Та що я? Я вже за життя старіший, а молодим – за що? Їм же тільки жить та жить.
Струснув сивими вусами, а потім раптово прямо в очі:
– Тут є хвора дівчина… Вона… знає, що по той бік мовчання.
– Ви про що?
– Не скривдиш сироту?
– Кого?
Старий аж нахилився до його очей, немов збирався розшифрувати ієрогліф:
– Ні, бачу, що не скривдиш. А вона тобі допоможе.
– Мені? Щось загадками ви заговорили.
– Зрозумієш все. Ходімо.
– Куди?
– Куди-куди. Проведеш старого діда, а то ще вітром де знесе, що хворостину.
Доріжка привела до будівлі вже знайомої, навіть під ті самі вікна. Анатолій не втримався і навіть озирнувся, шукаючи очима фантом Звіра. Саме сюди Горицвіт приїздив щодня й просиджував годинами, завжди палив й чекав чогось, на що й не сподівався.
– Дивишся, синку? Мо’, який знайомий тут?
– Та ні…
– Тоді ходімо, обережніше. Нам по сходах аж на другий поверх.