— Усе, про що я прошу тебе, — це зрозуміти, як сильно я тебе кохаю, як ти мені потрібна, яке глибоке моє почуття.
— Іноді, — продовжив я, — це потребує зусиль.
Я не люблю вихвалятись, але я хотів дати їй хвилинку подумати, що зробив би інший чоловік, коли б вона була в його владі.
Ми вийшли до газону з другого боку, а тоді до будинку. На дорозі почувся звук авто, воно проїхало. Я міцно тримав її.
Ми підійшли до дверей підвалу. Я запропонував:
— Хочеш іще раз пройтися?
Дивно, але вона похитала головою.
Звичайно, я повів її вниз. Коли я зняв кляп і розв’язав їй руки, вона сказала:
— Я б хотіла чаю. Будь ласка, зроби. Замкни двері. Я залишуся тут.
Я заварив чай. Коли я приніс його і налив, вона почала говорити.
— Я маю тобі дещо сказати, — звернулася вона до мене.
Я слухав.
— Ти хотів мене поцілувати там, надворі, правда?
— Вибач. — Як завжди, я почав червоніти.
— Передусім я б хотіла тобі подякувати, що ти цього не зробив, бо я не хочу, щоб ти мене цілував. Я розумію, що я у твоїх руках. Я розумію, як мені пощастило, що ти настільки порядний саме в цьому.
— Такого більше не буде, — запевнив я її.
— От що я хочу сказати. Якщо раптом станеться знову це — чи щось гірше — і якщо ти не стримаєшся… Я б хотіла, щоб ти мені дещо пообіцяв.
— Такого більше не буде!
— Пообіцяв не робити це по-підлому. Тобто оглушуючи мене, присипляючи хлороформом. Я не битимусь, я дозволю тобі робити зі мною те, що хочеш.
— Такого більше не буде, — повторив я. — Я забувся. Я не можу цього пояснити.
— Тільки якщо ти таке зробиш, якщо ти колись щось таке зробиш, я більше ніколи-ніколи тебе не поважатиму, ніколи-ніколи з тобою не розмовлятиму. Розумієш?
— Я іншого б і не чекав, — я почервонів, як буряк.
Вона простягла мені руку. Я її потис. Не пам’ятаю, як я вийшов із кімнати. Того вечора в мене через неї все в голові мішалося.
Ну от, і щодня було те саме: я спускався до підвалу між восьмою і дев’ятою ранку, приносив їй снідати, виносив відра, іноді ми трохи розмовляли, вона замовляла мені, що слід купити (іноді я залишався вдома, але частіше виїжджав по свіжі овочі й молоко, які вона любила), здебільшого вранці я прибирав у домі, повернувшись із Льюїса, тоді був обід, і ми зазвичай сиділи й розмовляли, або вона слухала музику, або я сидів і дивився, як вона малює; вона чомусь пила чай сама, ми немовби дійшли згоди в цей час бути окремо. Потім — вечеря, і за вечерею ми розмовляли трохи довше. Іноді вона охоче сприймала моє товариство, зазвичай вона хотіла трохи погуляти зовнішнім підвалом. Іноді вона вимагала, щоб я пішов одразу після вечері.
Я фотографував її, щойно вона мені це дозволяла. Вона трохи познімала мене. Я знімав її в різноманітних позах, звичайно, хороших. Мені хотілося, щоб вона певним чином одягалась, але не любив просити. «Не знаю, навіщо тобі стільки фотографій, — завжди говорила вона. — Ти ж мене бачиш щодня».
Тож нічого по-справжньому не відбувалось. Усі ці вечори ми сиділи разом, і здавалося, що це триватиме завжди. Немовби ми були єдиними людьми на світі. Ніхто не зрозуміє, які ми були щасливі — насправді тільки я, але інколи мені здавалося, що вона не проти цього попри все, що вона казала, якби вона над тим замислилася. Я міг би цілу ніч сидіти й дивитися на неї, просто бачити форму її голови, волосся, яке спадало особливим вигином, таким вишуканим, як форма косатця. Воно було як вуаль чи хмара, воно лежало шовковими пасмами, розпущене абияк, але таке гарне, на її плечах. Я б хотів мати змогу описати її такими словами, як поет, митець. Вона особливим рухом відкидала його назад, коли воно занадто сповзало вперед, таким простим природним рухом. Іноді я хотів попросити її: «Будь ласка, зроби це знову, будь ласка, хай волосся сповзе наперед, а ти його відкинеш». Тільки це, звісно, була б дурниця. Усе, що вона робила, було таке делікатне. Як вона гортає книжку. Встає, сідає, п’є, палить, все-все. Навіть коли вона робила щось таке, що вважається некрасивим, наприклад позіхала чи потягувалась, у неї це виходило граційно. Правда полягала в тому, що вона не могла робити некрасивого. Вона була занадто прекрасна.
Ще вона завжди була така чиста. Вона завжди пахла тільки свіжо й гарно, на відміну від деяких відомих мені жінок. Вона не любила бруд так само сильно, як і я, хоча зазвичай кепкувала з моєї охайності. Вона якось сказала, що бажання, щоб усе було чисте, — ознака божевілля. Коли так, то божевільні ми обоє.
Звичайно, це не був суцільно світлий і мирний час, кілька разів вона вдавалася до спроб втекти. На щастя, я постійно був насторожі.
Одного дня вона майже перехитрила мене. Вона була надзвичайно хитра. Коли я зайшов, їй було недобре, вигляд у неї був дуже поганий. Я запитав, що сталось, але вона просто лежала, наче їй дуже боліло.
— Це апендицит, — урешті заявила вона.
— Звідки ти знаєш? — поцікавився я.
— Я думала, вночі помру, — відповіла вона. Говорила вона, щоправда, не дуже слабким голосом.
Я припустив, що, можливо, це щось інше.
Але вона просто відвернулася до стіни і сказала: «О Господи!»
Ну от, коли я отямився від шоку, то вирішив, що, можливо, це просто вистава.
Потім вона зігнулася навпіл, як у спазмі, тоді сіла, подивилася на мене і сказала, що готова обіцяти що завгодно, але їй потрібен лікар. Або щоб її відвезли до лікарні.
— Для мене це кінець. Ти їм усе розкажеш.
— Я обіцяю, обіцяю, — настійливо переконувала вона. Вона, звичайно, була гарною актрисою.
— Я тобі зараз дам чаю, — промовив я. Мені був потрібен час подумати. Але вона знову зігнулася.
На підлозі була нудота. Я пам’ятаю, тітка Енні говорила, що від апендициту можна померти. Лише рік тому сусідський хлопчик на нього захворів, за її словами, сусіди запізно звернулися до лікаря — тітка Енні й раніше знала, що з ним, — він дивом вижив. Тож треба було щось робити.
Я сказав:
— Тут неподалік є будинок з телефоном. Я збігаю.
— Вези мене в лікарню, — наполягала вона. — Тобі ж так краще.
— Та яка вже різниця, — озвався я, немовби був у розпачі. — Це кінець. Це до побачення. У залі суду.
З мене теж був непоганий артист.
Потім я вибіг, наче справді дуже засмучений. Я залишив відчиненими двері й зовнішні двері і просто почекав.
І за хвилину вона з’явилась. Уже зовсім не хвора. Без образ, вона просто подивилася на мене і пішла назад. Я зробив сердитий вигляд, щоб її налякати.
Настрій у неї змінювався так швидко, що я часто за ним не встигав. Їй подобалося, коли я перечіпався, йдучи за нею (як вона одного разу сказала: «Бідолашний Калібан, шкандибає за Мірандою, спотикається»); іноді вона називала мене Калібаном, іноді — Фердинандом. Інколи вона була різка й зла. Вона шкірилась і передражнювала мене, ставила мені запитання, на які я не знав відповіді. А іншим часом вона мені по-справжньому співчувала, мені здавалося, що вона розуміє мене так, як ніхто після дядька Дика не розумів, і був готовий з усім змиритися.
Пам’ятаю багато дрібниць.
Одного дня вона сиділа й показувала мені секрети якоїсь картини — цими секретами було те, над чим треба замислитися, щоб помітити таємниці форми і пропорції, як вона пояснювала. Ми сиділи, поклавши книжку між нами, і вона говорила про картини. Сиділи ми на ліжку (вона просила мене добути диванних подушок і покривало, щоб застеляти вдень) близько, але не торкаючись одне одного. Я про це дбав після тієї ситуації в саду. Але одного вечора вона сказала:
— Не напружуйся, я тебе не вб’ю, якщо твій рукав торкнеться мого.
— Добре, — відгукнувся я, але не поворухнувся.
Тоді вона посунулась, і тепер ми торкались одне одного руками, плечима. Весь цей час вона говорила й говорила про картину, на яку ми дивились, і я думав, що вона не думає про дотик, але за кілька сторінок вона поглянула на мене: