— Відпусти, — тихо попросила вона. Звичайно, я цього не зробив, бо подумав, що вона продовжить свої жарти.
Аж ось вона сказала «Відпусти!» таким неприємним голосом, що я одразу це зробив. Тоді вона пішла й сіла біля вогню.
Через якусь хвилину вона звернулася до мене:
— Принеси віник, я приберу.
— Я зроблю це завтра.
— Але я хочу прибрати, — просто міледі та й годі.
— Це зроблю я.
— Ти сам винен.
— Авжеж.
— Ти найвиразніший зразок дрібнобуржуазного міщанства, який мені доводилося бачити.
— Правда?
— Так. Ти зневажаєш справжню буржуазію за снобізм, снобську манеру говорити, поводитися. Правда ж? Але замість цього всього в тебе — жахлива дріб’язкова відмова думати негарні думки, робити негарне, бути бодай у чомусь негарним. Чи ти знаєш, що все велике в історії мистецтва і все найкрасивіше в житті — це і є те, що для тебе негарне чи викликане такими думками, які ти вважаєш за негарні? Пристрастю, любов’ю, ненавистю, правдою. Чи ти це знаєш?
— Не розумію, про що ти говориш.
— Та розумієш ти. Навіщо ти весь час кажеш: «гарний», «негарний», «пристойний», «дуже мило», «я не такий»? Чого тебе так турбує, що пристойне, а що ні? Ти мов якась стара діва, яка вважає, що і шлюб — це брудно, і взагалі все брудно, крім випити чашечку слабенького чаю в задушливій кімнаті. Чому ти не живеш повним життям? Навіщо ти вбиваєш усю красу?
— У мене ніколи не було того, що в тебе. Ось чому.
— Ти можеш змінитися, в тебе гроші є. Можеш учитися. А ти що зробив? У тебе була якась своя фантазія — над такою, мабуть, хлопчаки мастурбують, і ти носишся з тим, який ти весь із себе гарний і пристойний зі мною, так що навіть не припускаєш і думки, що взагалі те, що я тут, огидно, огидно, огидно!
Раптом вона зупинилася.
— Нема діла, — сказала вона. — Я з таким самим успіхом могла б говорити з тобою по-грецьки.
— Розумію, — погодився я. — Я неосвічений.
Вона майже закричала:
— Який ти дурний! Збоченець.
— Ти маєш гроші, — продовжила вона, — власне кажучи, ти не дурень, ти міг би стати ким захочеш. Тільки треба було розпрощатися з минулим. Ну там, не знаю, вбити тітку, спалити хату і викреслити з життя тих людей, з якими ти жив. Почати нове життя.
Вона трохи нахилилася в мій бік, немовби говорила про щось просте й легке, яке я міг би зробити, але чомусь не хочу.
— Мрії, мрії! — сказав я.
— Дивися, що можна робити. Ти міг би… ти міг би збирати колекцію картин. Я б тобі казала, що шукати, познайомила б із людьми, які розповіли б тобі, як цим займатися. Подумай, скільком бідним художникам ти б допоміг. Замість того щоб нищити метеликів, як дурний школяр.
— Метеликів і деякі дуже розумні люди збирають, — зауважив я.
— Розумні, кажеш… а яка з того користь? Чи вони люди взагалі?
— Що ти маєш на увазі? — спитав я.
— Якщо ти питаєш, то й пояснювати немає чого.
Тоді вона сказала:
— Виходить так, що я постійно маю говорити з тобою зверхньо. Ти весь час повзаєш на одну сходинку нижче, ніж я можу спуститися.
Вона інколи отак зі мною розмовляла. Звичайно, я їй пробачав, хоча тоді було прикро. Те, чого вона від мене хотіла, — це стати кимось геть інакшим, ким я ніколи не став би. Наприклад, усю ніч після того, як вона говорила, що я міг би колекціонувати картини, я про це думав; я мріяв про колекціонування картин, про великий будинок, де ці картини висітимуть на стінах, а люди приходитимуть на них подивитись. І Міранда теж, звичайно. Але весь час я розумів, що це дурниця: я б ніколи не збирав нічого, крім метеликів. Картини для мене нічого не означають. Зі своєї волі я б цього ніколи не робив, то й не було б сенсу. Вона б ніколи цього не зрозуміла.
Вона намалювала ще кілька моїх портретів, які були цілком гарні, але щось у них мені не подобалося; вона не надто переймалася красивою схожістю, а більше тим, що називала моїм внутрішнім «я», тож інколи так загострювала мій ніс, що вколотися можна, а рот робила вузьким і неприємним, я хочу сказати, гіршим, ніж насправді, я ж бо знаю, що я не красень. Я не наважувався подумати, що буде, коли чотири тижні скінчаться, я просто думав, що посперечаємося, вона образиться, а я зроблю так, що вона залишиться ще на чотири тижні, — я хочу сказати, що маю своєрідну владу над нею, вона зробить те, чого я хочу. Я вже трохи був готовий, що приїде поліція. У мене був жахливий сон однієї ночі, що поліцейські приїхали і я мав убити її до того, як вони зайдуть до кімнати. Це був неначе обов’язок, а для вбивства в мене була тільки подушка. Я бив її й бив, а вона сміялась, а тоді я стрибнув на неї й почав душити, і вона перестала рухатись, а тоді, коли я прибрав подушку, — вона засміялася, вона лише вдала, ніби померла. Я прокинувся спітнілий, мені вперше снилося, що я — вбивця.
Про те, щоб я її відпустив, вона почала говорити за кілька днів до кінця. Вона все повторювала, що нікому не розповість, і, звичайно, я мав погоджуватися, що вірю їй, але розумію, що навіть коли вона й не збиралася, поліція чи батьки все одно домоглися б від неї правди. І вона й далі розводилася, що ми залишимося друзями, що вона допомагатиме мені вибирати картини, познайомить із людьми і дбатиме про мене. У ті дні вона була дуже мила зі мною, звичайно, у неї на те могли бути свої причини.
Нарешті настав той фатальний день (10 листопада, 11-го я мав її відпустити). Перше, що вона запропонувала, коли я приніс їй ранкову каву: може, влаштуємо прощальний вечір?
— Може, й гостей запросимо? — пожартував я. Але, маю додати, не тому, що мені було легко на серці.
— Ні, тільки я і ти. Бо… ну, ми ж уже дійшли до кінця, еге ж?
Вона додала:
— І нагорі, у твоїй їдальні?
На це я погодився. Вибору в мене не було.
Вона дала мені список, що купити в дорогій продуктовій крамниці в Льюїсі, спитала, чи не візьму я херес і пляшку шампанського, і я, звичайно, погодився. Я ніколи ще не бачив її такою схвильованою. Мабуть, я теж хвилювався. Навіть тоді. Я відчував те, що відчувала вона.
Щоб повеселити її, я сказав:
— І неодмінно у вечірній сукні.
А вона додала:
— О, коли б мені гарну сукню. І ще мені потрібна гаряча вода помити голову.
Я пообіцяв:
— Я куплю тобі сукню. Тільки скажи мені спочатку колір і таке інше, я подивлюся, що є в Льюїсі.
Дивно, я був такий обережний і — ось тобі й маєш, — стою, червонію. Вона тільки всміхнулася:
— Я так і знала, що це Льюїс. На одній із подушок була етикетка. І я б хотіла сукню або чорну, або… ні, світло-коричневу, бежеву — почекай-но, — і вона пішла до своїх фарб і змішала кольори, як одного разу до того, коли замовляла мені в Лондоні хустку особливого відтінку. — Отакого кольору, і вона має бути простою, до коліна, не довгою, рукава отакі, — вона намалювала, — або без рукавів, ось таку чи ось таку, — мені завжди подобалося, коли вона малювала. Вона робила це так швидко, легко, було відчуття, що їй не терпілося намалювати те, за що вона взялася.
Звичайно, мої думки того дня були не найщасливіші. Для мене це було все одно що не мати плану. Я не знав, чи вийде так, як я думаю. Я навіть не знав, чи я готовий дотриматись обіцянки, хоча вона мене присилувала її дати, а, як то кажуть, вимушена обіцянка — не обіцянка.
По суті, я поїхав до Брайтона і там, довго повибиравши, побачив у маленькій крамничці саме ту сукню; було видно, що вона дійсно чудова, спочатку вони не хотіли продавати її без примірки, хоча розмір був саме той. Ну от, ідучи туди, де я поставив свій фургон, я пройшов повз іншу крамницю, ювелірну, і раптом мені сяйнула думка, що її б порадував подарунок, а ще він усе полегшить. Там було кольє з сапфірами й діамантами, яке лежало на чорному оксамиті, пам’ятаю, у формі серця — я хочу сказати, що вони таким чином розіклали те кольє. Я поцікавився: воно коштувало триста фунтів, і я ледь не вийшов одразу, але моя щедра натура взяла гору. Адже гроші я мав. Продавщиця приміряла його: воно мало гарний і коштовний вигляд. Вона запевнила: «Камінці маленькі, але всі дуже чистої води, і кольє виконане у вікторіанському стилі». Я згадав, як Міранда колись казала, що любить усе вікторіанське, то це відіграло свою роль. Була, звичайно, деяка проблема з чеком. Спочатку жінка його не взяла, але я запропонував їй зателефонувати до мого банку, і вона швидко заспівала по-іншому. От якби я тут із такою претензією говорив, сказав би, що як лорд Мак-щось там, то напевне… у кожному разі, часу на це я не мав.