Дива просто, як одна думка тягне за собою іншу. Коли я купував кольє, то бачив там і обручки, і в мене виник план: я б міг попросити її вийти за мене заміж, а в разі відмови й далі тримати її в себе. Це могло б допомогти. Я знав, що вона не погодиться. Тож обручку купив. Вона була дуже гарна, але не дуже дорога. Так, показати.
Повернувшись додому, я кольє помив (мені не подобалося думати, що воно торкалося шкіри іншої жінки) і сховав так, щоб у слушну хвилину дістати. Тоді приготував усе, про що вона казала: були квіти, пляшки я поставив на бічний столик, накрив стіл як у гранд-готелі, звичайно, з усією обережністю, як завжди. Ми домовилися, що о сьомій я спущуся по неї. Після того як приніс їй покупки, я мав до того часу на неї не дивитися, достоту як перед весіллям.
Я вирішив, що цього разу зроблю виняток і поведу її нагору без кляпа і з розв’язаними руками, ризикну, але пильнуватиму її, а хлороформ і тетрахлорметан матиму напохваті на випадок чого. Наприклад, хтось постукає у двері, і тоді я скористаюся хлороформом і швиденько зв’яжу її й заткну їй рота на кухні, а тоді відчиню.
І ось о сьомій я, вбраний у найкращий костюм, найкращу сорочку з новою краваткою, яку спеціально купив, спустився до неї. Йшов дощ, і це було якраз на краще. Вона змусила мене почекати хвилин із десять, а тоді вийшла. Я був такий вражений, що вона могла мене звалити з ніг дотиком пір’їни. На мить мені здалося, що це не вона, так вона змінилася. Вона пахла французькими парфумами, які я подарував їй, вона вперше нафарбувалася, відколи почала жити в мене; на ній була та сукня, і вона дійсно личила їй, кремового кольору, дуже проста, але вишукана, з відкритими руками й шиєю. То була зовсім не дівоча сукня, вона виглядала як справжня жінка. Волосся вона підняла у високу зачіску, з якою я її раніше не бачив, дуже елегантну. У стилі ампір, як вона пояснила. Вона була точно як якась фотомодель із журналу; мене глибоко вразило те, як вона могла виглядати, коли хотіла. Пам’ятаю, очі в неї теж були якісь інакші, вона намалювала навколо них чорні лінії і мала витончений вигляд. От саме витончений. Звичайно, сам я від того почувався незграбним і ніяковів. Таке саме відчуття в мене було, коли я бачив, як із лялечки виходить імаго, а тоді я маю його вбити… я хочу сказати, краса сплутує всі думки, і не розумієш, що ти збирався робити, що маєш зробити.
— Ну як? — спитала вона.
Вона покрутилася переді мною, показалася.
— Дуже гарно, — оцінив я.
— Це й усе? — Вона поглянула на мене спідлоба. Вигляд вона мала просто блискучий.
— Прекрасно, — повторив я. Я не знав, що сказати, хотів дивитися на неї весь час і не міг. Я навіть чогось ніби злякався.
Я хочу зізнатися, ми здавалися ще дальшими одне від одного, ніж завжди. І я дедалі сильніше відчував, що не можу її відпустити.
— Ну що, ходімо нагору?
— Ні мотузків, ні кляпу?
— Уже пізно, — сказав я. — Уже все.
— Я думаю, те, що ти робиш сьогодні і зробиш завтра, буде одним із твоїх найкращих учинків.
— І однією з найсумніших речей, — не втримався я.
— Ні, ні. Це початок нового життя. І нового тебе, — вона взяла мене під руку і повела нагору.
Надворі була злива, і вона тільки раз вдихнула, перш ніж пройти на кухню і до зали через їдальню.
— Як мило, — мовила вона.
— А мені здавалося, ти казала, що це слово нічого не означає, — відповів я.
— Деякі речі й справді милі. Можна мені чарочку хересу?
Я налив нам. Отак ми там і стояли, вона мене смішила, вдаючи, ніби зала повна людей, махала їм, розповідала мені про них, а їм — про моє майбутнє життя, потім вона поставила платівку, заграла приємна музика, і вона була така гарна. Вона геть змінилась, очі в неї ожили, вона пахла тими французькими парфумами, заповнюючи собою всю кімнату, а ще херес і тепло від справжніх дров у каміні, — завдяки цьому я забув про те, що мав зробити потім. Навіть якось по-дурному жартував. Принаймні вона сміялася.
Ось у неї в руках уже друга чарка, а тоді ми перейшли в іншу кімнату, де я витяг подарунок, який вона одразу помітила.
— Це мені?
— Дивись, — сказав я. Вона зняла паперову обгортку, і там була така темна шкіряна коробочка, вона натиснула кнопочку — і мовчала. Просто дивилася на нього.
— Вони справжні? — вона була вражена, по-справжньому вражена.
— Звичайно. Камінці маленькі, але дуже якісні.
— Фантастичні, — сказала вона. Передала коробочку мені. — Я не можу їх узяти. Я розумію, здається, я розумію, чому ти їх мені даруєш, і мені це дуже подобається, але… але взяти їх я не можу.
— Я хочу, щоб ти їх узяла, — наполягав я.
— Але… Фердинанде, якщо чоловік дарує жінці такий подарунок, це може означати тільки одне.
— Що саме? — спитав я.
— Інші люди мають брудні думки.
— Я дуже хочу, щоб ти їх надягла. Будь ласка.
— Я їх зараз поношу. Уявлю, ніби вони мої.
— Вони твої, — запевнив її я.
Вона обійшла стіл і наблизилася з коробочкою до мене.
— Надягни їх мені, — сказала вона. — Коли вже даруєш дівчині коштовності, то маєш надягати їх їй сам.
Вона постояла, подивилася на мене, а тоді відвернулася, я взяв кольє і накинув їй на шию. Із застібкою довелося повозитися, руки в мене тремтіли, я вперше торкався її шкіри не на руці. Вона так гарно пахла, що я міг би так простояти весь вечір. Вона немовби зійшла з якоїсь реклами. Нарешті вона розвернулась і подивилася на мене.
— Мило, чи не так? — я тільки кивнув, навіть слова вимовити не міг. Я хотів сказати щось гарне, якийсь комплімент.
— Чи не хотів би ти поцілувати мене в щічку?
Я мовчав, а вона поклала руку мені на плече, стала навшпиньки і поцілувала в щоку мене. Мені, напевне, стало жарко, на той час я був такий червоний, що від мене можна було б багаття розпалювати.
Ну от, ми їли холодну курку тощо; я відкрив шампанське, і воно було дуже гарне, просто на диво. Я пошкодував, що не взяв іще, воно, здавалося, легко пилось і не дуже п’янило. Хоча ми й багато сміялися, вона справді була дуже дотепна, знову вела розмови з відсутніми людьми і таке інше.
Після вечері ми разом заварили каву на кухні (звичайно, я дуже пильнував) і понесли її до зали, і вона поставила платівки з джазом, які я їй купив. Ми, власне, сиділи разом на дивані.
Тоді ми грали в шаради; вона показувала всілякі слова, повністю й частинами, а я мав відгадувати. Ні в показуванні, ні у відгадуванні я не був на висоті. Пам’ятаю, вона раз у раз загадувала слово «метелик», а я ніяк не міг його відгадати. Я назвав літак і перебрав усіх відомих мені птахів, урешті вона впала на стілець і заявила, що я безнадійний. Тоді були танці. Вона намагалася навчити мене танцювати під джаз і самбу, але це означало торкатися її, і я все плутав і не потрапляв у ритм. Напевне, вона подумала, що я дуже повільний.
І тут вона сказала, що має на хвилину відійти. Мені це не сподобалось, але я знав, що вниз вона не піде. Я відпустив її нагору і стояв на сходах, так щоб бачити, чи не бавиться вона як-небудь зі світлом (дошки я не пригвинтив, просто забув). Вікно було високе, я знав, що вона не змогла б утекти нечутно, то було б дуже гучно. У кожному разі, вона вийшла й побачила на сходах мене.
— Ти що, не можеш мені довіряти? — трохи різко спитала вона.
Я відповів:
— Ні, це не тому.
Ми пішли назад до зали.