Я ж казав, що не вдаватимуся до сили, якщо ти мене не змусиш. Гадаю, ти визнаєш, що змусила мене зробити це своїми діями.
Будь ласка, зрозумій, що я зробив тільки необхідне. Я зняв з тебе сукню, бо подумав, що тобі знову стане погано.
Я виявив до тебе всю можливу в такій ситуації повагу. Будь ласка, віддай мені належне, що я не зайшов так далеко, як багато хто міг на моєму місці.
Більше нічого не скажу. Тільки те, що маю потримати тебе тут трохи довше.
Щиро, і т. д.»
Я не починав лист зі звертання, бо ніяк не міг вирішити, яке воно має бути, «люба Мірандо» мені видавалося якимось фамільярним.
Ну от, я пішов униз і приніс їй снідати. Було саме так, як я думав. Вона сиділа на стільці й дивилася на мене. Я сказав «доброго ранку», але вона не відповіла. Я щось спитав, на зразок: «Тобі пластівців чи рисових кульок?» — а вона просто зміряла мене поглядом. Тож я залишив їй сніданок і лист на таці й почекав за дверима, а коли повернувся, усе було неторкане, лист невідкритий, а вона й далі сиділа і дивилася на мене. Я зрозумів, що розмови не вийде, вона всерйоз затялася.
Так було кілька днів. Я знаю, що вона трохи пила воду. Принаймні раз на день, коли я заносив їй їжу, від якої вона щоразу відмовлялась. Я намагався її переконати. Я знову приніс лист, і цього разу вона вже його прочитала, він був розірваний, тож вона його торкалася. Я випробував усе: говорив лагідно, вдавав, що серджуся, злюся, благав її, але нічого не допомагало. Вона здебільшого сиділа спиною до мене, немовби не чула. Я носив їй особливі ласощі, наприклад шоколад з континенту, ікру, найкращу їжу, яку міг купити (у Льюїсі), але вона не їла нічого.
Я почав по-справжньому хвилюватись. Але ось одного дня я побачив, що вона стоїть на ліжку спиною до мене; проте вона розвернулася, щойно я зайшов, і сказала «доброго ранку». Але дивним тоном. Дуже злим.
— Доброго ранку, — відповів я. — Як приємно знову чути твій голос.
— Правда? То так не буде. Ти жалкуватимеш, що взагалі його чув.
— Поживемо — побачимо.
— Я тебе вб’ю. Я розумію, що ти даси мені померти з голоду. Саме це ти і зробиш.
— Чи ж я тобі їсти не носив усі ці дні?
На це в неї відповіді не було, вона знову, як завжди, зміряла мене поглядом.
— Я в тебе вже не полонена. Ти тримаєш смертника.
— У будь-якому разі, поснідай, — запропонував я.
Ну от, відтоді вона їла нормально, але все було не так, як раніше. Вона майже не розмовляла, а коли говорила, то завжди різко й іронічно, в неї був такий поганий настрій, що поряд із нею неможливо було перебувати. Якщо я залишався на хвилину довше, ніж потрібно, вона взяла за звичку плювати на мене, щоб вигнати. Одного дня невдовзі по тому я приніс їй тарілку чудових грінок із бобами, а вона взяла і жбурнула це просто в мене. Мені захотілося дати їй по голові. Десь на той момент я відчув, що з мене досить, ніякого сенсу я в цьому не бачив, вона й далі отак зі мною поводилася. Схоже, ми зайшли в глухий кут.
І тут одного дня вона нарешті, власне, про щось попросила. Я тоді взяв за правило виходити від неї одразу по вечері, але цього разу вона сказала:
— Зачекай хвилинку. Я хочу помитися.
— Сьогодні це незручно, — відповів я. Я не був до цього готовий.
— Завтра?
— Чом би й ні. Під чесне слово.
— Даю слово, — голос у неї був неприємний, твердий.
Я знав, чого варте її слово.
— І я хочу погуляти зовнішнім підвалом, — вона простягла руки вперед, я їх зв’язав. Уперше за кілька днів я до неї торкнувся. Ну от, я, як завжди, сів на сходи, що вели нагору, а вона за своєю дивною звичкою ходила туди-сюди. Було дуже вітряно, звук долинав аж до підвалу — було чути її кроки і вітер угорі. Вона доволі довго мовчала, але в мене чомусь було відчуття, що вона хоче щось сказати.
— Що, радує тебе твоє життя? — урешті спитала вона.
— Не дуже, — обережно відповів я.
Вона ще двічі пройшлася туди-сюди. Тоді почала мугикати якусь музику.
— Гарна мелодія, — сказав я.
— Тобі подобається?
— Так.
— Тоді мені вона більше не подобається.
Вона ще пройшлася два чи три рази.
— Поговори зі мною.
— Про що?
— Про метеликів.
— Про яких метеликів?
— Чому ти їх збираєш. Де їх знаходиш. Ну давай. Просто поговори.
Ну, це виглядало дивно, але я почав, і щоразу, коли зупинявся, вона говорила: «Ну ж бо, продовжуй». Говорив я так, може, з півгодини, доки вона зупинилася і сказала: «Тепер годі». Вона зайшла назад, я розв’язав їй руки, і вона пішла й сіла на ліжку спиною до мене. Я спитав, чи не хоче вона чаю, вона не відповіла, і раптом я зрозумів, що вона плаче. Її сльози зі мною могли зробити що завгодно, я не міг бачити її такою нещасною. Я підійшов ближче і сказав: «Ну чого ти хочеш, я куплю тобі що завгодно». Але вона розвернулася до мене, — так, вона плакала, але її очі горіли вогнем, вона встала і пішла на мене, повторюючи: «Іди геть! Іди геть!» Це було жахливо. Вона немов збожеволіла.
Наступного дня вона була дуже тиха. Ані слова. Я прикрутив дошки на місце й підготував усе, і вона показала, що готова, після своєї прогулянки (цього разу вже ані слова не сказала). Тож я заткнув їй рота, зв’язав і повів нагору, де вона прийняла ванну, потім вийшла, простягла руки, я їх зв’язав, причепив кляп.
Я завжди заходив на кухню першим, тримаючи її про всяк випадок за руку, але там була сходинка, я сам одного разу через неї перечепився, може, то й вона так, падіння здавалося природним, і, звичайно, щітки, пляшечки тощо, які вона носила в рушнику (руки в неї були зв’язані попереду, то й носила вона свої речі попереду), гучно посипалися на підлогу. Вона, немовби без жодної думки, підвелася, зігнувшись і потираючи коліна, а я, як дурень, кинувся збирати її речі. Звичайно, я тримав її за халат, але очі відвів, собі на лихо.
Наступне, що я відчув, — жахливий удар по голові збоку. На щастя, він був не надто точний і його прийняли більше плече і комір піджака. У кожному разі, я впав на бік, трохи намагаючись уникнути наступного. Рівновагу я втратив і до її рук дотягтися не міг, хоча й далі тримав її за халат. Я побачив щось у її руках і раптом зрозумів, що це стара сокира; я тільки сьогодні вранці брав її до саду, де в однієї зі старих яблунь бурею надломило гілку. Я раптом усвідомив, що не врахував цього. Забув її на вікні кухні, і вона, певне, помітила. Одна помилка — і все втрачено.
Цієї миті я був у її руках — на диво, вона мене не зарубала на смерть. Вона вдарила знову, і, ледве підвівши руку, я відчув жахливий удар у скроню, у голові загуло, і, здається, кров линула одразу. Не знаю, як у мене це вийшло, мабуть, інстинктивно, але я вдарив її ногою, вона, зігнувшись, упала майже на мене, і я почув, як сокира вдарилась об камінь.
Я дотягнувся до неї, вирвав з руки сокиру й пожбурив у траву, а тоді схопив її за руки, перш ніж вона змогла зірвати кляп, я розумів цю штуку. Ну ми ще поборолись, але лише кілька секунд, мабуть, вона вирішила, що це вже не допоможе, що вона мала шанс, але не змогла скористатися, вона раптом припинила битись, і я повів її до дверей і вниз. Я діяв грубо. Мені було дуже погано, обличчя мені заливала кров. Я заштовхав її до кімнати, вона якось дуже химерно на мене подивилася, перш ніж я хряснув дверима й замкнув їх. Мотузками та кляпом я не став займатися. Хай буде їй наука, подумав я.
Тож я пішов нагору і все змив, думав, що зомлію, коли побачив себе у дзеркалі, усього закривавленого. Проте мені дуже поталанило, що сокира не була така вже гостра і лише черкнула мене по голові, — вийшла страшна рвана рана, але не глибока. Я довго сидів, заткнувши її рушником. Ніколи не думав, що так спокійно перенесу вигляд крові; я сам з себе дивувався того вечора.
Звісно, це мене страшенно розлютило. Якби в мене все так не паморочилося, не знаю, що б я зробив. Оце було як та соломинка, яка ламає спину верблюда, як то кажуть, і в мене почали виникати певні думки. Не знаю, що б я зробив, коли б вона продовжувала поводитися, як раніше. Але, зрештою, зараз це не має жодного значення.