— Що таке? — спитав я.
— Ти такий напружений. Просто розслабся. Немає чого перейматися.
Ну я й намагався, вона спокійно лежала, але я відчував, що в цій ситуації щось не так.
— Чому ти мене не цілуєш?
Я розумів, що справді щось відбувається. Що робити, не знав, поцілував її в маківку.
— Не так.
— Я не хочу, — відмовився я.
Вона підвелася, все ще сидячи на моїх колінах, і подивилася на мене.
— Не хочеш?
Я відвів погляд, це було важко при тому, що вона обвила руками мою шию, і не знав, що сказати, щоб її зупинити.
— Чому ж?
Вона сміялася з мене.
— Я можу занадто далеко зайти, — пояснив я.
— Та і я теж.
Я розумів, що вона сміється, знову кепкує з мене.
— Я знаю, хто я такий, — сказав я.
— Який же?
— Не такий, як тобі подобається.
— Ти хіба не знаєш, що буває такий час, коли кожен чоловік привабливий? Еге ж? — Вона ніби злегка струсонула мою голову, немовби я дурник.
— Не чув про таке.
— Ну а воно отак.
— Мені не подобається те, до чого це веде.
— А мені все одно, до чого воно веде. Який же ти повільний! — і раптом вона мене знову поцілувала, я навіть відчув її язик.
— Хіба не приємно?
Звичайно, я мав сказати: так, звичайно. Я не розумів, що в неї насправді на думці, і це мене нервувало, на додачу до того, що я в кожному разі нервувався через її поцілунки тощо.
— Ну давай же. Спробуй.
І вона розвернула до себе мою голову. Я мав це зробити, і її рот був дуже приємний. Дуже м’який.
Я відчував, що дуже слабкий. Я мав би сказати їй одразу, щоб вона так гидко не поводилася. Але я був дуже слабкий. Немовби робив це проти своєї волі.
Вона знову відкинула голову, і я зміг побачити її обличчя.
— Це ти вперше з дівчиною цілуєшся?
— Не кажи дурниць.
— Ти розслабся. Не нервуйся, не соромся.
Тоді вона потяглася до мене і почала цілувати мене знову з заплющеними очима. Звичайно, вона випила три чарки хересу. Далі вийшов уже геть незручний момент, я відчув себе дуже збудженим, а я завжди розумів (щось таке я чув в армії), що джентльмен володіє собою до певного моменту, тож я просто не знав, що робити. Я подумав, що вона образиться, і намагався сісти рівніше, коли вона відняла від мене свої губи.
— Щось не гаразд? Тобі незручно?
— Так.
Тоді вона встала з моїх колін, зняла руки з моєї шиї, але все одно сіла дуже близько.
— Не розв’яжеш мені руки?
Я встав, мені було соромно, я мусив підійти до вікна і вдати, ніби щось роблю зі шторою, весь цей час вона стежила за мною через спинку дивана, сидячи на ньому з ногами.
— Фердинанде! Щось не гаразд?
— Усе гаразд, — одказав я.
— Немає чого боятися.
— Я не боюся.
— Тоді повертайся. Вимкни світло. Хай буде тільки камін.
Я зробив, як вона сказала, але залишився біля вікна.
— Приходь, — вона так манливо, переконливо це сказала.
Я сказав:
— Так не можна. Ти просто вдаєш.
— Правда?
— Ну ти ж знаєш.
— А чом би тобі не перевірити?
Я не зрушив з місця, весь цей час я розумів, що це велика помилка. Тоді вона встала і підійшла до каміна. Я вже не відчував збудження. Як не дивно, я всередині був зовсім холодний.
— Підійди, присядь тут.
— Мені й тут добре.
Раптом вона підійшла до мене, взяла мене обома руками за руку і потягла до вогню, я дозволив їй себе повести. Там вона витягла руки вперед, вигляд у неї був такий, що я її розв’язав. Вона одразу підійшла впритул і поцілувала мене, для цього вона майже мусила стати навшпиньки.
І тут вона зробила вже геть шокуючу річ.
Я не повірив своїм очам: вона відступила на крок і розв’язала халат — під ним нічого не було. Вона була гола. Я швидко поглянув і відвів погляд, а вона просто стояла там, усміхалась і чекала — це можна було просто відчути, — чекала, що я піду до неї. Вона підвела руки і почала розпускати волосся. Це була навмисна провокація: вона стояла там гола у відблисках вогню. Я не вірив у це, радше був змушений повірити, але я не міг повірити, що це саме те, чим воно здається.
Це було жахливо, мені стало недобре, я відчув, що тремчу, був ладний крізь землю провалитися. То було ще гірше, ніж із повією: ту я не поважав, але з Мірандою я б сорому не переніс.
Ми там стояли, вона просто переді мною струшувала волосся, розпушуючи його, і мені ставало дедалі більш соромно. Далі вона підійшла і почала знімати з мене піджак, краватку, розстібнула один за одним ґудзики на сорочці. Я був як віск у її руках. Тоді вона почала стягувати з мене сорочку.
Я все думав: стій, зупинися, припини, так не можна, але я був занадто слабкий. Далі вже я був голий і вона була переді мною, обіймала мене, але я був весь напружений, немовби то був якийсь інший я й інша вона. Я розумію, що не був тоді нормальний, не робив те, що від мене очікувалось, і вона зробила дещо таке, про що я розповідати не буду, скажу тільки, що ніколи не думав, що вона на таке здатна. Вона лежала біля мене на дивані і таке інше, але в мене всередині все переверталося.
Вона виставила мене цілковитим дурнем. Я розумів, про що вона думала, вона думала, що саме через це я завжди ставився до неї з такою повагою. Я хотів це зробити, хотів показати, що я це можу, тож довести, що моя повага — це справді повага. Я хотів, щоб вона побачила, що я це можу, тоді я хотів сказати, що я не збирався цього робити, що це занадто низько і для мене, і для неї, що це огидно.
Ну от, ми якийсь час просто лежали, і я відчував, що вона зневажає мене, що я в її очах ненормальний.
Урешті вона встала з дивана, стала навколішки біля мене і погладила по голові.
— Це з багатьма чоловіками буває, то дрібниці, — послухати її, так у неї величезний досвід.
Вона пішла назад до каміна, надягла свій халат і сіла біля мене, спостерігаючи. Я вдягнувся. Я сказав їй, що знав, що ніколи цього не зможу зробити. Я вигадав довгу історію, щоб вона мене пожаліла, брехливу від початку до кінця, не знаю, чи вона мені повірила; про те, що я можу відчувати кохання, але не займатися ним. Що саме тому я мав залишити її в себе.
— Але тобі хіба зовсім не приємно мене торкатися? Здається, тобі сподобалося цілуватись.
Я сказав:
— То вже потім…
— Мені не слід було так тебе хвилювати.
— Ти тут не винна, — пояснив я. — Я не такий, як усі. Мене ніхто не розуміє.
— Я розумію.
— Я про це мрію, — сказав я. — Але це не може стати дійсністю.
— Як Тантал, — вона пояснила, хто це.
Вона довго мовчала. Мені захотілося дати їй хлороформу. Знести її донизу, та й по всьому. Я хотів побути сам.
— Який це лікар сказав тобі, що ти ніколи не зможеш?
— Та просто лікар, — то я їй збрехав. Звичайно, я з жодними лікарями не радився.
— Психіатр?
— В армії, — сказав я. — Психіатр.
— А які мрії в тебе були щодо мене?
— Усякі.
— Не еротичні?
Їй не слід було так поводитися. Не слід було так багато про це розпитувати.
— Що я обіймаю тебе, — сказав я. — І все. Що ми спимо поряд, а надворі дощ і вітер чи щось таке.
— Може, ти зараз хотів би так спробувати?
— Це нічого не дасть.
— Я зроблю так, якщо ти хочеш.
— Не хочу, — заперечив я. — Краще б ти цього не починала.
Вона мовчала, здається, цілу вічність.
— Чому, як ти гадаєш, я це зробила? Просто щоб утекти?
— Не через кохання, — припустив я.
— То сказати тобі? — вона встала. — Ти маєш зрозуміти, що сьогодні я принесла в жертву всі свої принципи. Так, щоб утекти. Про це я теж думала. Але я справді хочу тобі допомогти. Ти маєш у це повірити. Хотіла показати тобі, що секс — це просто така сама справа, дія, як і всі інші. Це не брудно, просто двоє людей забавляються тілами одне одного. Як танець. Як гра, — здається, вона гадала, що я маю щось сказати, але я дав їй можливість говорити далі. — Я для тебе роблю те, чого для жодного чоловіка не робила. І я вважаю, що ти дечим мені зобов’язаний.