Я була вдячна, що лишилася жива. Я страшенна боягузка, не хочу вмирати, так пристрасно люблю життя, ніколи раніше не думала, як сильно я хочу жити. Якщо я звідси вийду, то вже буду інакшою людиною.
Мені все одно, що він зробить. Головне — залишитися жити.
Те, що він міг би зробити, — речі лихі, про які краще навіть не говорити.
Усюди шукала чогось, що могло б стати зброєю, але тут нічого такого немає, навіть якби мені вистачило сили та вміння. Щоночі я приставляю до залізних дверей стілець на той випадок, якщо він спробує зайти так, щоб я не почула.
Мерзенний примітивний умивальник і все інше.
Величезні суцільні двері. Ані шпаринки для ключа. Зовсім нічого.
Тиша. Я зараз уже до неї хоч трохи звикла. Але це жахливо. Ані найменшого звуку. Від цього таке відчуття, що весь час чогось очікуєш.
Живу. Живу, якщо смерть можна назвати живою.
Колекція книжок про мистецтво. Я підрахувала, вони коштували майже п’ятдесят фунтів. Першого вечора мене раптом осяяло, що їх приготовано для мене. Що я, виявляється, не випадкова жертва.
Тут повний комод одягу — блузок, спідниць, суконь, кольорових панчіх, неймовірна колекція білизни у стилі «вікенд у Парижі», нічних сорочок. Видно, що вони всі приблизно мого розміру. Трохи завеликі, але він каже, що бачив мене в таких кольорах.
Усе в моєму житті здавалося чудовим. У ньому був Дж. П. Але й навіть це дивно. Хвилююче. Незвичайно.
А тут раптом оце.
Я трохи поспала, не вимикаючи світла, поверх постелі. Мені хотілося пити, але я боялася, що у воду щось підсипано. Я й досі побоююся, що він щось додає в їжу.
Сім днів тому. А здається, що минуло сім тижнів.
Коли він мене зупинив, вигляд у нього був такий схвильований і безневинний. Сказав, що збив машиною собаку. Я подумала: а раптом нашого Місті? Саме такого чоловіка якраз не станеш ні в чому підозрювати. Геть не схожий на маніяка.
Мене немовби занесло за край світу. Раптом виявилося, що у світу є край.
Щовечора я роблю щось таке, чого не робила багато років. Лежу і молюся. Навколішки не стаю, я знаю, що Бог зневажає тих, хто колінкує. Лежу і благаю його заспокоїти М, Т, і Мінні, і Кароліну, яка, мабуть, почувається такою винуватою, і всіх-всіх, навіть тих, кому б і не завадило постраждати за мене (чи взагалі хоч за кого-небудь). Як-от Пірс чи Антуанетта. Я прошу допомогти мені в цьому нещасті того, у чиїй владі перебуваю. Прошу його допомогти. Не допустити, щоб мене зґвалтували, мучили або вбили. Я благаю в нього світла.
Буквально, власне денного світла.
Немає сил перебувати в такій повній пітьмі. Він накупив мені нічників. Я зараз лягаю спати, ввімкнувши один біля себе. Раніше залишала верхнє світло.
Найгірша річ — прокидатися. Якусь мить лежу, і мені здається, що я вдома чи в Кароліни. А тоді на мене навалюється дійсність.
Не знаю, чи вірю я в Бога. Я відчайдушно молилася йому в машині, коли думала, що помру (це — доказ проти, немовби чую слова Дж. П.). Але від молитви легше.
Я вся якась розкидана. Не можу зосередитися. Думала про стільки речей, а зараз не можу зосередитися на одній.
Але це мене трохи заспокоює. Хоча й ілюзія. Це щось таке, як рахувати, скільки грошей на що витрачено. І скільки залишилося.
Він не знав своїх батьків, його виховала тітка. Я її просто уявляю. Така суха жіночка з блідим обличчям, неприємними стиснутими губами, недобрими сірими очима, з чаюваннями, в бежевих капелюшках, які вийшли з моди і їй не личать, з пунктиком щодо бруду і пилу. Для неї все, що поза її маленьким гидким, нікому не потрібним світом, — запорошене і брудне.
Я йому сказала, що він шукає матері, якої ніколи не мав, але він, звичайно, не слухав.
У Бога він не вірить. Від цього мені хочеться вірити.
Я розповіла про себе. Про Т і М, бадьорим, відстороненим голосочком. Про М він знає. Мабуть, усе містечко знає.
Моя думка така: мені треба зробити так, щоб він перестав почуватися мучеником.
Час у в’язниці. Нескінченний час.
Перший ранок. Він постукав у двері і почекав десять хвилин (він завжди так робить). Це не були дуже приємні десять хвилин, усі втішні думки, які я назбирала за ніч, вивітрились, і я лишилася сама-одна. Я стояла і повторювала собі: коли що, не опирайся, не опирайся. Я була готова сказати: роби що хочеш, тільки не вбивай. Не вбивай, ти ще зможеш це зробити. Ніби я така річ, що добре переться й довго носиться.
Усе було по-іншому. Коли він зайшов, він просто став там, якось так сором’язливо — і одразу, щойно я побачила його без капелюха, то здогадалася, хто це. Мабуть, я сама не помічаю, як запам’ятовую обличчя. Зрозуміла, що він — клерк із міської ратуші. Той самий, який виграв величезний приз. Його фото було в газеті. Усі бачили.
Він спробував заперечити це, але зашарівся. Він раз у раз червоніє.
Зробити так, щоб він почав захищатися, — раз чхнути. У нього обличчя просто від природи якесь ображене. Овече. Ні, жираф’яче. Такий худий, сором’язливий, незграбний жираф. Я ставила запитання за запитанням, він не відповідав, єдине, що він міг зробити, — дивився на мене так, ніби я не маю права його питати. Ніби він усе зробив не заради цього.
Ніколи не мав справи з дівчатами. Принаймні з такими, як я.
Чистий, як сніг.
Він на зріст близько метра вісімдесяти, сантиметрів на двадцять вищий за мене. Худий, тож здається ще вищим. Незграбний. Долоні, як лопати, м’ясисті, неприємного біло-рожевого кольору. Якісь не чоловічі. Адамове яблуко завелике, дуже широкі зап’ястя, величезне підборіддя, ніздрі по краях червоні. Аденоїди. У нього такі чудні інтонації неосвіченої людини, яка намагається виглядати освіченою. І щоразу не вдається. Обличчя дуже видовжене. Нудне чорне волосся. Воно жорстке, трохи хвилясте, спадає вниз. Так укладене, що й не ворухнеться. Він ходить постійно в неформальному піджаку, фланелевих штанах і краватці зі шпилькою. Навіть із запонками.
Про таких люди кажуть «приємний молодий чоловік».
Абсолютно ніякої статі (на вигляд).
Має звичку стояти, склавши руки збоку чи завівши їх за спину, наче не знає, куди б їх подіти. З повагою чекає моїх інструкцій.
Риб’ячі очі. Спостерігають. І все. Без жодного виразу.
Провокує мене на вередливість. Я починаю поводитися, як незадоволена багата відвідувачка, а він — як продавець у крамниці тканин.
Це його стиль. Удавано скромний. Весь час немовби вибачається.
Я сиджу, їм, читаю книжку, а він на мене дивиться. Якщо кажу, щоб пішов, іде.
Він таємно стежив за мною майже два роки. Відчайдушно в мене закоханий, йому було дуже самотньо, він знає, що я завжди буду «вища» за нього. Це такий жах: він говорить так незграбно, до всього підходить здалеку, водночас постійно виправдовується. Я сиділа і слухала. Не могла дивитися на нього.
Він виповів мені своє серце. Як виблював на ці жахливі килимки мандаринового кольору. Коли він замовк, ми просто тихо посиділи. Коли він підвівся і зібрався йти, я намагалася запевнити його, що зрозуміла, що нікому нічого не скажу, якщо він відвезе мене додому, але він позадкував до дверей. Я намагалася поставитися до нього з розумінням, зі співчуттям, але, здається, це його налякало.
Наступного ранку я спробувала знову, дізналася, як його звати (кошмарний збіг обставин!), я намагалася діяти якнайрозумніше, дивилася на нього знизу, прохала його, але це знов-таки його налякало.
За обідом я сказала йому, що розумію, як йому соромно через зроблене і що ще не пізно. Апелюєш до його совісті, вона наче й піддається, але йому від цього ніяк. «Так, мені соромно», — каже він. «Я розумію, що треба…» — каже він. Я зауважила, що в нього зовнішність зовсім не лихої людини. Він відповів, що це перший у його житті лихий вчинок.
Може, й так. Але, схоже, він довго збирав на нього сили.
Іноді мені здається, що він дуже розумний. Він намагається домогтися мого співчуття, вдаючи, ніби над ним мають владу якісь зовнішні обставини.
Того вечора я спробувала не бути пристойною людиною, грубіянила, поводилася як стерва. А він просто образився більше, ніж зазвичай. Йому дуже добре вдається ображений вигляд.
Він огортає мене мацаками своєї ображеності.
Він, бачте, не мого «класу».
Я знаю, хто я для нього. Я метелик, якого він завжди мріяв зловити. Пам’ятаю (коли ми вперше зустрілися), Дж. П. казав, що колекціонери — найстрашніші звірі. Він, звичайно, мав на увазі колекціонерів мистецьких творів. Я не зовсім його зрозуміла, подумавши, що він просто хоче епатувати Кароліну — і мене. Але, звичайно, він має рацію. Таке заняття — це антижиття, антимистецтво, антивсе.
Пишу в цій жахливій тиші, наче вночі, так, ніби почуваюся нормальною людиною. Але це не так. Я немов хвора, мені страшно й самотньо. Нестерпна самотність. Щоразу, коли відчиняються двері, хочу рвонути з них і тікати. Але розумію, що спроб до втечі в мене небагато. Треба перехитрувати його. Спланувати заздалегідь.
Вижити.