— Он як! Ну то маєте готувати підвали.
Треба було пройти в бік заднього двору, там біля виходу були двері. Він витяг ключ із-під вазона з квітами. Звичайно, електрику було вимкнено, але в нього був ліхтар. Туди не проходило сонце, було сиро й неприємно. Углиб спускалися кам’яні сходи. Унизу агент поводив ліхтарем. Стіни хтось побілив, але дуже давно, де-не-де вапно обсипалось, і вони стали рябими.
— Він проходить під усім будинком, — пояснив агент, — а ще є ось, — він присвітив, і я побачив у кутку двері в стіні саме навпроти сходів. Там був ще один великий підвал, до нього вниз вели ще чотири сходинки; це приміщення вже було нижче і з дещо склепінчастою стелею, схоже на підземелля, що інколи бувають під церквами. Сходи діагонально спускалися в куток кімнати, вона немовби втікала.
— Для оргій — те, що треба, — зауважив агент.
— А для чого це було раніше? — поцікавився я, не звертаючи увагу на його дурний дотеп.
Він припускав, що, напевне, підвали такі великі, бо будиночок дуже відлюдний. Треба було тримати в них великі запаси. Або тут могла бути таємна римо-католицька каплиця. Один з електриків казав, що тут було лігво контрабандистів, перевалочний пункт між Нью-Гейвеном і Лондоном.
Ну то ми пішли назад, нагору. Коли він замкнув двері й поклав ключ під вазон із квітами, усе те підземелля зникло, наче й не було його. То був інший світ. Це завжди було так. Іноді я прокидався — і мені здавалося, що це сон, доки я знову не спускався вниз.
Агент поглянув на годинник.
— Мене це цікавить, — сказав я. — Дуже цікавить.
Я так розхвилювався, що він здивовано подивився на мене, і я додав:
— Думаю, я його візьму.
Я сам собі дивувався. Адже раніше я завжди хотів чогось сучасного, новітнього, а не такого старого, ще й у глушині.
Він стояв там такий безглуздий, здивований із того, що мене так цікавить той будинок, що в мене є гроші, — напевно, більшість із них такі.
Тоді він поїхав назад до Льюїса. Він мав підвезти ще одного покупця, а я пообіцяв, що почекаю в саду й обміркую остаточне рішення.
Сад був гарний, він виходив за будинок на поле люцерни, яку полюбляють метелики. Поле підіймається на пагорб (це на північ). На схід від котеджу ліс обабіч дороги, яка веде долиною до Льюїса. На захід — поля. Десь за три чверті милі під горбом стоїть ферма, то найближчий будинок. Якщо глянути на південь, краєвид чудовий, тільки його трохи затуляють живопліт перед будинком і дерева. І гараж гарний.
Я повернувся до будинку, знову витяг ключ із-під вазона і пішов до підвалів. Внутрішнє підземелля, напевне, було на глибині півтора-два метри. Там було сиро, стіни нагадували мокре дерево взимку; видно мені було погано, бо присвічував лише запальничкою. Було страшнувато, але я не забобонний.
Хтось скаже, що мені пощастило з першого разу знайти те, що хотів, однак рано чи пізно я все одно б знайшов місце на свій смак. Я мав гроші й бажання. Чудно, але оце Кратчлі й називав пробивною здатністю. В Еннексі я зовсім не був пробивним, мені це не личило. Проте хотів би я бачити, як би Кратчлі організував те, що минулого літа організував я, і довів справу до кінця. Я не хочу вихвалятись, але це було непросто.
Тими днями я прочитав у газеті (афоризм дня): «Мета для душі — як вода для тіла». І це дуже правильно, на мою скромну думку. Коли Міранда стала метою мого життя, маю сказати, виявилося, що я щонайменше не гірший за інших.
Я мав віддати ще п’ятсот фунтів понад зазначене в оголошенні, були інші покупці, всі мене намагалися стригти: страховик, будівельник, оформлювачі, меблярі з Льюїса, — коли я взявся обставляти будинок. Через гроші я не переймався, не в грошах річ. Я одержував довгі листи від тітки Енні, я на них відписував, зазначаючи там цифри вдвічі менші, ніж ті, які насправді платив.
Я домовився з електриками, щоб вони провели світло в підвал, зі слюсарями, щоб провели туди воду й поставили раковину. Я гадав, що займатимуся теслярством і фотографією і то буде моя майстерня. Я не брешу, мені було що робити з дерева. І я вже мав знімки, котрі не можна було здавати до фотомайстерні. Нічого такого. Просто пари.
Наприкінці серпня майстри пішли, а я переселився до будинку. Почну з того, що я почувався наче вві сні. Але невдовзі це відчуття зникло. Мені не дали спокою настільки, наскільки я очікував. Приходив якийсь чоловік, бажаючи займатися садом, він це завжди робив і дуже образився, коли я його відправив геть. Потім прийшов сільський вікарій, і я мусив повестися з ним грубо. Я сказав, що хочу, щоб мені дали спокій, що я нонконформіст і не бажаю мати жодних справ із селом, — і він із претензійним гнівом пішов. Приїжджали кілька пересувних крамарів, я відмовився і від їхніх послуг. Сказав, що все купую в Льюїсі.
Телефон я теж від’єднав.
Згодом у мене з’явилася звичка замикати ворота: то були лише ґрати, але із замком. Раз чи двічі я бачив, як у двір зазирають торгівці, але невдовзі люди, здається, все зрозуміли. Мені дали спокій, і я зміг продовжити роботу.
Місяць чи більше я працював над планами. Весь цей час я був сам: добре, що я не мав справжніх друзів. (Адже тих людей з Еннекса не можна було назвати моїми друзями: я не сумував за ними, а вони за мною.)
Я раніше робив усяку всячину для тітки Енні, мене навчив теслярувати дядько Дик. Мені ця справа давалася непогано і таке інше, тож я обладнав кімнату дуже мило, хоча виходить, що я сам себе хвалю. Коли все підсохло, я вистелив усі стіни кількома шарами повсті для ізоляції, а тоді оздобив стіни (побілені) гарним помаранчевим килимом (веселим). Заніс туди ліжко й комод. Стіл, крісло тощо. В одному кутку поставив ширму, а за нею умивальник і похідний туалет тощо — вийшла майже окрема маленька кімнатка. Я заніс туди інші речі, валізи і багато книжок про живопис, романів, щоб було затишніше, — так і вийшло. Картини вішати я не ризикнув, розуміючи, що вона має тонкий смак.
Однією з проблем, звичайно, були двері і шум. На вході до її кімнати був чудовий дубовий одвірок, а дверей не було, і я зробив їх сам — то була моя найскладніша робота. Перші двері, які я зробив, не вдались, але другі вийшли краще. Навіть чоловік не зміг би їх вибити, не кажучи вже про таке крихке створіння, як вона. Вони були з витриманої деревини завтовшки п’ять сантиметрів, ізсередини оббиті залізом, щоб вона не змогла дістатися до дерева. Вони важили добру тонну, повісити їх на петлі було непросто, але врешті я це зробив. Зовні я зробив широкі, по двадцять п’ять сантиметрів завширшки, засуви. Тоді я вчинив дещо дуже розумне. Я зробив щось на зразок шафи для інструментів і всіляких подібних речей зі старих дощок і на дерев’яних петлях прилаштував її перед тими дверима, тож на перший погляд здавалося, ніби то просто якась стара ніша з полицями. Відсунути їх — ось вам і двері. Полиці також не пропускали жодних звуків ізсередини. Ще я зробив засув на підвальних дверях ізсередини, щоб у разі потреби замикатись, аби мене не турбували. І сигналізацію. Найпростішу, для ночі.
У першому підвалі я поставив маленьку плитку та інші зручності. Я не був упевнений, що за мною ніхто не підглядатиме, а їм видалося б дивним, що я весь час бігаю з тацями то вгору, то вниз. Але оскільки все було в задній частині будинку, то я не дуже переймався, бо бачив, що там лише поля й ліси. У кожному разі, з двох боків саду стіна, а далі живопліт, крізь який нічого не видно. Усе було майже ідеально. Подумав я й про те, щоб провести сходи зсередини, але це було б дорого і я не ризикнув привертати до себе підозри. Зараз робітникам довіряти не можна, вони все хочуть знати.
Весь цей час я не вважав, що це серйозно. Розумію, напевне, це звучить дуже дивно, але саме так і було. Тоді я, звичайно, собі казав, що ніколи цього не зроблю, це просто гра. І навіть такої гри я б не влаштовував, коли б не мав стільки часу і грошей. На мою думку, багато з тих, хто здається щасливим, зробили б те саме чи щось подібне, коли б мали стільки часу і грошей. Я хочу сказати, погратися в щось таке, чого б не зробили. Влада розбещує, завжди казав мій учитель у школі. А Гроші — це Влада.