Фреде, я боюся, що з оцими всіма грошима ти втратиш голову, зараз є багато розумних нечесних людей…
— Це вона про жінок, — відзначив він.
…у наші дні. Я виховала тебе як могла, а якщо ти зробиш щось не так, то це все одно що це зроблю я. Я цього Мейбл показувати не буду, бо їй не сподобається. Я знаю, що ти уже вийшов із того віку…
— Тобто старший за двадцять один рік, — пояснив К.
…але я хвилююся за тебе через оте все, що сталося.
— Це вона хоче сказати, що я сирота.
Нам сподобався Мельбурн, це велике місто. Наступного тижня поїдемо в Брисбен до Боба та його дружини. Вона написала приємного листа. Вони зустрінуть нас на вокзалі. Вітання від дядька Стива, Ґерті і дітей. А також від Мейбл і твоєї люблячої тітоньки…»
— Далі вона каже, що за гроші мені не треба хвилюватися, їх вистачає. Тоді знову про те, щоб я найняв прибиральницю, і каже, що молоді зараз прибирають погано.
(Довга пауза.)
М. Як тобі, милий лист?
К. Вона так завжди пише.
М. Від такого нудить просто.
К. У неї ніколи не було справжньої освіти.
М. Не в мові річ. У неї душа противна.
К. Вона мене взяла до себе.
М. Звичайно. Спочатку взяла до себе, а тепер тобі голову морочить. Зробила з тебе повного дурня.
К. Красно дякую.
М. Але ж правда!
К. Так, ти, як завжди, права.
М. Не кажи цього знов! (Я відклала спиці й заплющила очі.)
К. Вона ніколи й близько так мною не командувала, як ти.
М. Я не командую. Я намагаюся тебе навчити.
К. Ти мене вчиш зневажати її і думати, як ти. А скоро ти підеш, і в мене нікого не залишиться.
М. А тепер ти себе жалієш.
К. Ти не розумієш однієї речі. Така людина, як ти, може зайти до кімнати і все зрозуміти, говорити з ким завгодно, ти все розумієш, але коли…
М. Замовкни, чесне слово. Ти й без ниття огидний.
Я відклала плетиво. Коли я роззирнулася, то побачила, що він стоїть із відкритим ротом, намагається щось сказати. Я розуміла, що його образила, що він на це заслужив, але така річ. Я його образила. Він так засмутився. І я згадала, що він водив мене в сад. Я відчула себе негідницею.
Я підійшла до нього, перепросила, простягла йому руку, але він її не потис. Чудасія, у нього і справді є своєрідна гідність, він справді образився (мабуть, річ була в цьому) і демонстрував це. Тож я взяла його за руку і посадила назад. Сказала:
— Зараз розповім тобі казку. Жило собі… — і він гірко, з мукою подивився в підлогу, — жило собі жахливе, потворне страховисько, яке спіймало принцесу і посадило її в темницю у своєму замку. Щовечора воно змушувало її сидіти поряд із ним і казати: «Який ти прекрасний, мій пане». А вона щовечора говорила: «Яке ти потворне, страховиську». І тоді страховисько дуже ображалося і засмучувалося і дивилося в підлогу. Аж ось одного вечора принцеса сказала: «Якщо ти зробиш оце, ти зможеш бути прекрасним», — а страховисько відповіло: «Не можу, не можу». І щовечора повторювалося те саме. Він попросив її збрехати, але вона не схотіла. Тож принцеса почала думати, що йому дійсно подобається бути дуже потворним страховиськом. Одного дня, коли вона в п’ятнадцятий раз сказала йому, що воно потворне, страховисько заплакало. Тоді вона сказала: «Ти можеш стати дуже гарним, якщо зробиш одну-єдину річ. Зробиш?» — «Так, — нарешті погодилося воно. — Я спробую». І вона сказала: «Відпусти мене». І воно її відпустило. І раптом страховисько перестало бути страшним і потворним, бо насправді воно було зачарованим принцом. І він разом із принцесою пішов геть із того замку. І відтоді вони обоє жили довго і щасливо.
Розумію, що це звучало по-дурному. Як витребенька якась. Він мовчав, просто дивився собі під ноги.
Я запропонувала:
— Тепер твоя черга розповідати казку.
А він просто сказав:
— Я тебе кохаю.
І справді, в нього було більше гідності, ніж у мене тоді. Я відчула себе дрібною й недоброю. Весь час висміюю його, смикаю, ненавиджу його і відверто це демонструю. Дивно це було, ми сиділи мовчки одне перед одним, і в мене було відчуття, яке вже раз чи двічі раніше з’являлося, така особлива близькість до нього — жодним чином не любов, прив’язаність чи співчуття. А спільність долі. Немовби ми вдвох урятувалися на одному плоту з розбитого корабля. Жоднісіньким чином не бажаючи бути разом. Але разом.
Я також відчула жахливу, болючу печаль його життя. І печаль життя його нещасної тітки, двоюрідної сестри, австралійських родичів. Яка вона важка, нудна, безнадійна. Як на отих малюнках Генрі Мура, де він малював людей у метро під час бомбардування. Люди, які не можуть бачити, почувати, танцювати, малювати, плакати, чуючи музику, відчувати світ, західний вітер. Ніколи не зможуть по-справжньому бути.
А ті слова, які він сказав, і те, що за ними. «Я тебе кохаю».
Це було щось безнадійне. Усе одно якби він сказав, що в нього рак.
Така в нього казка.
Нічого. Провела йому сьогодні психоаналіз.
Він сидів у такій скутій позі біля мене.
Ми дивилися офорти Ґойї. Може, річ була саме в них, але він сидів і, здається, майже на них не дивився. Думав лише про те, що перебуває дуже близько від мене.
Його комплекси. Це щось абсурдне. Я розмовляла з ним так, ніби він може легко стати нормальним. Ніби він не маніяк, який тримає мене тут силою. Наче він такий собі славний молодий чоловік, якого весела подружка намагається трохи розтермосити.
Це тому, що я більше нікого не бачу. Він стає для мене нормою. Я забуваю, що маю з ким порівнювати.
Знову Дж. П. То було невдовзі після того крижаного душу (коли він сказав, що думає про мої роботи). Одного вечора я не могла знайти собі місця. Пішла до нього. Близько десятої. Він сидів у халаті.
— Я оце саме спати зібрався, — повідомив він.
Я попросила трохи послухати музику і пообіцяла, що потім піду. Але він відмовлявся:
— Уже пізно.
Я сказала, що мені погано на душі. День був жахливий, а Кароліна за вечерею по-дурному поводилася.
Він пустив мене до себе нагору, посадив на диван, поставив музику, вимкнув світло, щоб у вікно зазирав місяць. Його світло впало на мої ноги, на коліна, такий гарний повільний срібний місяць. Він плив. А він сидів у кріслі на другому кінці кімнати, затінений.
І була музика.
«Варіації» Ґольдберґа.
Одна з них, наприкінці платівки, була дуже повільна, дуже проста, дуже печальна, але така гарна, що не описати, не намалювати, тільки музикою передати можна, прекрасною музикою при місяці. Місячна музика, така срібна, далека, шляхетна.
Нас двоє в кімнаті. Ані минулого, ані майбутнього. Глибока, насичена теперішність. Відчуття, що всьому є кінець — музиці, нам, місяцю, всьому на світі. Якщо дійти до коріння всього сущого, то побачиш вічну печаль, вічну, повсюдну; але то прекрасна срібна печаль, наче лик Христа.
Прийняти цю печаль. Зрозуміти, що вдавати, ніби все весело, — це зрада. Так зраджують кожного, кому в цю хвилину сумно, усіх, хто пізнав печаль, зраджують таку музику, таку істину.
Серед усієї метушні і дешевої суєти лондонських справ, будівництва кар’єр, закоханостей, малювання, навчання, відчайдушного набирання досвіду, — раптом ця срібна кімната вся заповнилася цією музикою.