Я сказала:
— Я не можу цього пояснити. Такого слова немає.
— Точно! — відказав він. Він відчищав руки бензином. Дуже спокійно і буденно: — Тож я змушений тебе попросити залишити мене і дати мені спокій.
Я дивилася на його руки, наче уражена блискавкою.
Він продовжив:
— У чомусь ти навіть старша за мене. Ти ще не пережила глибокої закоханості. Може, в тебе такого й не буде. Любов — вона звалюється на нас, чоловіків, сама. Мені знову двадцять, і страждаю, як страждав у двадцять років. З усією дивацькою ірраціональністю двадцятирічного. Може, я зараз зовні здаюся дуже виваженим, але це не так. Коли ти зателефонувала, я ледь штани не намочив від радості. Я закоханий старець. Комедійний штамп. І то бородатий штамп. Навіть не смішний.
— А чому ти думаєш, що я ніколи не закохаюся по-справжньому? — спитала я.
Він довго, страшенно довго відчищав руки. Відповів:
— Я сказав: «може».
— Мені ж лише двадцять.
— Дерево на зріст по коліно — все одно вже дерево. Але ж я сказав: «може».
— І ти не старий. Це взагалі не пов’язане з твоїм віком.
Він подивився на мене дещо ображеним поглядом, усміхнувся:
— Ти повинна залишити мені якусь можливість виправдатися.
Ми пішли варити каву на його маленький обшарпаній кухні, і я подумала, що в жодному разі не змогла б жити з ним власне з побутової точки зору. Огидна, недоречна хвиля буржуазної малодушності.
Він сказав, стоячи до мене спиною:
— Доки ти не поїхала, я гадав, що це все звичайні речі. Принаймні намагався так думати. Тому я отак збочив із твоєю шведською подругою. Щоб позбутися твоїх чарів. Але ти повернулася. До моєї душі. Поверталася там, на півночі, знову й знову. Уночі я, було, виходив із хати в сад. І дивився на південь. Чи розумієш?
— Так.
— Це була саме ти, розумієш. Не щось інше.
Тоді він додав:
— Оцей твій несподіваний вигляд. Коли ти щойно перестала бути дитиною.
— Який вигляд?
— Тієї жінки, якою тобі бути.
— Гарна жінка?
— Більш ніж просто гарна жінка.
Немає такого слова, яким можна було описати, як саме він це сказав. Сумно, майже неохоче. Ніжно, але з ледь відчутною гіркотою. І — щиро. Не дражнився, не відсторонювався. А просто від усього серця. Я всю розмову не підводила очей, але це змусило мене звести погляд, наші очі зустрілись, і я відчула, як між нами щось проскочило. Майже тілесний дотик. Щось, що змінило нас. Він сказав те, що для нього було найважливіше в житті, і я це відчула.
Він і далі не зводив з мене очей, тож я ніяковіла. А він усе дивився. Я попросила:
— Не дивися на мене так, будь ласка.
Він підійшов і взяв мене за плечі, а тоді лагідно повів до дверей. Він говорив:
— Ти дуже гарна, а інколи взагалі прекрасна. Ти чутлива, діяльна, намагаєшся бути чесною, тобі вдається водночас бути природною людиною свого віку і при цьому лишатися трошечки педантичною і старомодною. Навіть у шахи граєш дуже пристойно. Я б хотів, щоб у мене була саме така дочка. Мабуть, тому я так хотів тебе бачити ці кілька останніх місяців.
Він підштовхнув мене за двері обличчям уперед, щоб я не могла його бачити:
— Я не можу до тебе говорити так, щоб ти не розвертала до мене обличчя. І не озирайся, у жодному значенні слова. А тепер — прощавай, іди.
Я відчула, як він мить потримав руки в мене на плечах. І поцілував мене в тім’я. Підштовхнув уперед. І я пройшла три чи чотири сходинки вниз, а тоді зупинилася й озирнулася. Він усміхався, але це була сумна усмішка.
Я попросила:
— Будь ласка, постарайся довго не сумувати.
Він просто похитав головою. Хтозна, чи це означало: «Так, постараюся», чи «Ні, годі сподіватися, що воно швидко мине». Можливо, він і сам не знав. Але вигляд у нього був сумний. До глибини душі сумний.
Звичайно, у мене теж був печальний вигляд, але саме вигляд. Я насправді не відчувала суму. Чи то була якась неболюча печаль, не така, яка охопила мене повністю. Мені було якось навіть приємно. Хоч як погано це звучить, але так. Я співала дорогою додому. Це було щось романтичне, таємниче. Живе.
Я подумала, що справді ж не кохаю його. Отже, я у виграші.
І що ж сталося потім?
Перший день чи два я далі чекала, що він зателефонує, гадала, що це така собі примха. Потім я думала, що не бачитиму його місяцями, можливо, роками, і це здавалося абсурдом. Навіщо так? Якась неймовірна дурниця. Мені було огидне те, що здавалося тоді його слабкістю. Я тоді подумала: ну коли він такий, то й грець із ним.
Це протривало недовго. Я постановила вирішити, що це на краще. Він мав рацію. Краще одразу обірвати зв’язок. Я зосереджуся на роботі. Буду практичною, робитиму багато корисного і взагалі стану такою, якою насправді від природи не є.
Весь цей час я гадала: чи я його кохаю? Тоді, з огляду на те, скільки я мала сумнівів, певно, що не кохала.
А тепер маю записати, що відчуваю нині. Я знову змінилася. Розумію це. Відчуваю.
Зовнішність: я розумію, як це неправильно, який це ідіотизм — надміру перейматися зовнішнім. Відчувати хвилювання від поцілунку Пірса. Дивитися на нього іноді (тільки непомітно для нього, через його гордощі), сильно переймаючись його зовнішністю. Неначе прекрасне зображення чогось потворного. Так, що забуваєш про потворність. Я розумію, що Пірс морально і психологічно потворний — примітивний, нудний, фальшивий.
Але навіть у цьому я змінилася.
Я уявляю, як мене обіймає Дж. П., пестить мене.
У мені є така собі збочена цікавість — тобто з огляду на те, скільки жінок він мав, і все, що він, напевне, знає про те, що робити в ліжку.
Я можу уявити, що він зі мною кохається, і мені не гидко. Дуже вміло, ніжно. Весело. Усяке уявляю, тільки не головне. А це ж усе життя роблять.
Але тут іще і його слабкість. Відчуття, що він, імовірно, зраджуватиме. І я завжди уявляла шлюб як таку собі юнацьку авантюру: двоє людей того самого віку вирушають разом у власну подорож, зростаючи разом, роблячи разом відкриття. Але я не маю чого розповісти йому, не маю чого йому показати. Він мені допомагатиме, а я йому ні.
Я так мало бачила світ. Розумію, що Дж. П. багато в чому є для мене своєрідним ідеалом. Його розуміння, що насправді важливе, його незалежність, відмова робити те, що всі. Він сам собою. Мені потрібна людина з такими рисами характеру. І я ні в кого не спостерігала цього так, як у нього. У декого в Слейді, здається, це є — але вони такі молоді. Легко бути щирим і чхати на правила, коли тобі так мало років.
Раз чи двічі я розмірковувала, чи це все не яка-небудь пастка. Як жертва фігури в шахах. Щоб я на сходах сказала: «Роби зі мною що хочеш, тільки не проганяй!»
Ні, я не повірю, що він би так учинив.
Скільки часу минуло. Два роки тому мені й не снилося, що я можу закохатися в набагато старшого чоловіка. Я в «Ледімонті» завжди виступала за рівний вік у парі. Пам’ятаю, що мені було чи не найбільш гидко, коли Сьюзен Ґриллет вийшла заміж за баронета — потвору, старшу за неї майже втричі. Ми з Мінні завжди говорили про те, що слід стерегтися татових однолітків (з огляду на М) і за «папіків» заміж не виходити. Я більше такої переконаності не маю. Здається, мені потрібен старший чоловік, бо тих хлопців, яких зустрічаю, я, по-моєму, завжди бачу наскрізь. А Дж. П. я не сприймаю як «папіка».
Але що з того? Я б могла всю ніч писати аргументи за і проти.
Емма. Коли вона перебуває на стадії між недосвідченою дівчиною і досвідченою жінкою, то це — жахлива проблема для того чоловіка. Калібан — це містер Елтон. Пірс — це Френк Черчилль. А Дж. П. — невже він містер Найтлі?