Далі я накупив для неї одягу в лондонській крамниці. Власне, я побачив продавщицю із саме такою фігурою, як у неї, назвав їй кольори, в яких бачив Міранду, і докупив усього, що, кажуть, потрібно дівчатам. Я вигадав історію про подружку з півночі, у якої вкрали весь багаж, і казав, що хочу зробити їй сюрприз і таке інше. Не думаю, що мені в крамниці повірили, але я був вигідний клієнт — того ранку я залишив у них майже дев’яносто фунтів.
Я міг ночами міркувати про запобіжні заходи. Я приходив до її кімнати, сідав і міркував, як вона могла б утекти. Я думав, що вона, мабуть, знає про електрику, зараз такі дівчата, що з ними не вгадаєш, тож я завжди ходив у взутті на гумовій підошві, ніколи не торкався вимикача, не перевіривши все уважно. Купив спеціальний спалювач для її сміття. Розумів, жодна її річ не має вийти з цього будинку. Ніякого прання. Завжди щось знайдеться.
Нарешті я повернувся в Лондон до готелю «Креморн». Кілька днів я виглядав її, але вона ніяк не траплялася на очі. Я дуже бентежився, але не здавався. Фотоапарата я не брав, розуміючи, що це надто ризиковано, адже я полював на більшу здобич, ніж якийсь вуличний знімок. Двічі ходив до тієї кав’ярні. Одного дня просидів там майже дві години, вдаючи, що читаю книжку, але вона не прийшла. У голову полізли усілякі дикі думки: може, вона померла чи більше не займається малярством тут? Тоді одного дня (я не хотів, щоб мій фургон запам’ятали), коли я виходив з метро на Воррен-стрит, я її побачив. Вона виходила з потяга, що їхав з півночі, на іншій платформі. Далі було легко. Я вийшов за нею з метро, дійшов за нею до коледжу. Наступні дні я стежив за тією станцією. Можливо, вона не завжди поверталася на метро додому, я не бачив її два дні, а на третій вона перетнула вулицю і зайшла на станцію. Ось так я виявив, звідки вона приїжджає. Їздила вона на Гемпстед. На тій станції я зробив так само. Наступного дня я чекав на неї на виході й ішов за нею хвилин десять провулками туди, де вона мешкала. Я проминув будинок, до якого вона зайшла, побачив його номер, пройшовся вулицею і дізнався її назву.
Того дня я попрацював на славу.
За три дні до того я залишив «Креморн» і кожну ніч проводив в іншому готелі, щоб мене не можна було вистежити. У фургоні в мене було готове ліжко з ременями й шарфами. Я збирався вдатися до хлороформу, колись я використовував його в морилці. Мені дав його знайомий із громадської лабораторії. Хлороформ не вивітрюється, але для певності я вирішив додати до нього трохи тетрахлорметану, який усюди продається.
Я об’їхав район Гемпстед і вивчив його від і до, щоб швидко завернути на Фостерс-стрит. Усе було готове. Отже, тепер я міг стежити і, щойно випаде нагода, усе зробити. Я тими днями був зовсім незвичайний, усе продумував, неначе робив це все життя. Ніби працював таємним агентом чи детективом.
І нарешті, як це інколи буває і з метеликами, усе сталося через десять днів. Я маю на увазі те, що ви ходите туди, де можете зустріти якийсь рідкісний вид, і він вам не трапляється, але іншим разом, навіть не шукаючи, бачите його просто перед собою на квітці, як то кажуть, наче на блюдечку піднесли.
Тої ночі, як завжди, я стояв у провулку біля метро у своєму фургоні. День був приємний, але задушливий, насувалася гроза. Я стояв біля дверей крамниці навпроти виходу з метро і побачив, як вона піднялася сходами, щойно линув дощ. На ній не було дощовика, тільки джемпер. Вона швидко забігла за ріг у станцію. Я перейшов вулицю, навколо ходило багато люду. Вона була в телефонній будці. Вийшовши звідти, замість того щоб піти, як завжди, вгору, пішла іншою вулицею. Я попрямував за нею, думаючи, що ніякої користі від того не буде, адже я не розумів, що вона робить. Та вона раптом метнулася в бічну вулицю, там був кінотеатр, куди вона і зайшла. Я все зрозумів: вона телефонувала туди, де живе, і попередила, що пішов дощ і вона перечекає його в кіно. Я знав, що це мій шанс, якщо ніхто не прийде її зустрічати. Я зайшов до кіно за нею і подивився, скільки триває сеанс. Виявив — дві години. Я вирішив ризикнути; можливо, бажав дати долі можливість мене зупинити. Я пішов до кафе й повечеряв. Потім повернувся до свого фургона і припаркував його там, звідки було видно вихід із кіно. Я не знав, чого чекати — може, її зустрічатиме друг. Я хочу сказати, що відчув, як мене немовби підхопило течією і понесло: може, на щось наткнуся, може, проскочу.
Вона вийшла сама рівно за дві години; дощ більш-менш припинився, і від хмар було майже темно. Я дивився, як вона звично підіймається на пагорб. Тоді я проїхав повз неї до такої точки, яку вона напевне мала проходити. На тому місці дорога до її дому відгалужувалася від іншого шляху. З одного боку там були дерева й кущі, а з другого — величезний особняк на великій ділянці. Схоже, він був порожній. Вище також стояли будинки, всі великі. Перша частина її шляху пролягала через добре освітлені вулиці.
Тільки це місце годилося.
У мене в кишеню макінтоша була вшита особлива пластикова торбинка, у якій я тримав трохи хлороформу і тетрахлорметану, а також ватний тампон, так щоб він був просочений і не вивітрювався. Із закритого клапана запах не вивітрювався, а за секунду в разі потреби все можна було застосувати.
З’явилися дві літні жінки з парасольками (знову почало дощити) і пішли вулицею в мій бік. Саме цього я й не хотів, я знав, що вона ось-ось прийде, і мало не здався тієї миті. Але я завернув за ріг, і вони, без угаву балакаючи, пройшли повз мене, мабуть, навіть не помітивши і фургона, і мене. По всьому району були припарковані машини. Минула хвилина. Я вийшов і відчинив заднє відділення. Усе було сплановано. А тоді підійшла вона. Вона швидко йшла вперед метрів за двадцять, я її не одразу помітив. Якби вечір був ясний, не знаю, що б я зробив. Але оцей вітер хитав дерева. Поривчастий. Я бачив, що за нею ніхто не йде. І ось вона майже поруч, іде тротуаром. Дивно, наспівуючи собі під ніс.
Я звернувся до неї:
— Вибачте, будь ласка, ви на собаках розумієтесь?
Вона здивовано зупинилася.
— Що? — спитала вона.
— Це так жахливо, я щойно одного збив, — сказав я. — Він вискочив на дорогу. Не знаю, що з ним робити. Він не мертвий. — Я схвильовано озирнувся на задню частину машини.
— Бідолашний! — сказала вона.
Вона підійшла ближче до мене, щоб подивитися. Саме на це я й сподівався.
— Крові немає, — сказав я, — але він не рухається.
Тоді вона підійшла до відчинених задніх дверей, а я відступив, немовби даючи їй подивитися. Вона нахилилася, щоб зазирнути, я озирнувся на дорогу — нікого, — і тут вона й спіймалася. Вона не видала жодного звуку, настільки була здивована, а я притулив тампон, який заготував у кишені, до її рота і носа, притиснув її до себе, я відчував запах випарів, вона виривалась як навіжена, але не була дуже сильною, вона виявилася навіть меншою, ніж мені здавалося. Вона видала якийсь булькаючий звук. Я знову глянув на дорогу і подумав, що ось, так воно і є: вона боротиметься, а я буду змушений або зробити їй боляче, або тікати. Я був готовий і до втечі. Але раптом вона обм’якла, і я вже тримав її не для того, щоб вона не втекла, а щоб вона не впала. Я наполовину заштовхав її до фургона, тоді розчахнув двері, затяг її за собою, а потім тихо зачинив двері. Я перекотив її і поклав на ліжко. Вона була моя, я раптом дуже розхвилювався, зрозумівши, що це зробив. Спочатку я заткнув їй рота, а тоді прив’язав її до ліжка, без поспіху, без паніки, саме так, як планував. Тоді я переліз на водійське крісло. Це все тривало хвилину. Я поїхав дорогою — не надто швидко, а спокійно й повільно — і завернув у відоме мені місце в парку Гемпстед-Гіт. Там я знову перебрався назад, прив’язав її як слід, шарфами тощо, щоб їй не було боляче, щоб вона не могла кричати чи кидатися в різні боки і таке інше. Вона ще була непритомна, але дихала, я чув, неначе застуджена, тож я знав, що з нею все гаразд.
Біля Редгілла я звернув з основного шляху, як планував, на безлюдну бічну дорогу, а тоді знову подивився, як там вона. Я поклав ліхтарик так, щоб він давав трохи світла і було видно. Вона не спала. Її очі здавалися дуже великими, не переляканими, а якимись майже гордими, наче вона вирішила нізащо не лякатися за жодних обставин.