Якби він по-справжньому мене кохав, він не міг би зі мною розпрощатися.
Якби він дійсно любив мене, він би зі мною розпрощався.
Північ.
Я ніколи не втечу. Божеволію від цієї думки. Треба, треба, треба щось зробити. Відчуття таке, ніби я в глибинах землі. У цій малій коробочці на мене немовби тисне вся її вага. Моя в’язниця меншає, меншає, меншає. Просто відчуваю, як вона душить.
Іноді хочу кричати. До хрипоти. До смерті.
Не можу цього записати. Немає слів.
Абсолютний відчай.
Зі мною так було весь день. Якась така нескінченна паніка в уповільненій зйомці.
Про що він міг думати, коли привіз мене сюди?
Щось пішло не так у його планах. Я поводжуся не так, як у його мріях. Я — його кіт у мішку.
Це з тієї причини він мене тримає? Сподіваючись, що з’явиться Міранда його мрії?
Може, я і маю стати дівчиною його мрії. Пригорнути його, поцілувати. Хвалити його, пестити, голубити. Цілувати його.
Я цього робити не збиралась. Але це змушує мене замислитись.
Може, я справді маю його поцілувати. І більш ніж поцілувати. Полюбити. Щоб він перетворився на прекрасного принца.
Між цими реченнями я думаю годинами, потім записую далі.
Я маю врешті дати йому відчути, що мене зворушило його лицарство, і так далі, і таке інше…
Це — річ надзвичайна.
Йому доведеться щось робити.
Певно, я це зможу. Він, принаймні, ретельний чистун. Нічим, крім мила, не пахне.
Ранок буде мудріший.
Сьогодні я прийняла величезне рішення.
Я уявила себе з ним у ліжку.
Просто цілувати його нічого не дасть. Я влаштую йому такий грандіозний струс, що він буде змушений мене відпустити. Адже як можна ув’язнювати людину, яка повністю тобі віддалась?
Я буду в його владі. Навіть до поліції не піду. Просто хотітиму, щоб ніхто не знав.
Це ж так очевидно. Просто на поверхні.
Як пожертвувати велику фігуру в шахах.
І як із малюванням. Лінію не можна малювати потрошку. Треба її проводити різко, сміливо.
Я подумала про все, що стосується сексу. Краще, коли б я трохи більше знала про чоловіків, краще б я точно знала те, що треба, не мусила спиратися на почуте, прочитане, не до кінця зрозуміле, але я дозволю йому зробити те, чого Пірс хотів в Іспанії, — те, що називають «по-шотландськи». Затягти мене в ліжко, коли захоче. Побавитися зі мною, якщо захоче. Тільки не оте останнє. Якщо він намагатиметься зайти далі, я скажу йому, що зараз у мене не ті дні. Але, гадаю, він буде настільки вражений, що я зможу схилити його зробити саме так. Тобто спокушанням повністю займусь я. Розумію, що це жахливий ризик із дев’яноста дев’ятьма чоловіками з сотні, але гадаю, що він і є отой сотий. Він зупиниться, коли я йому скажу.
Навіть якщо вже до того дійде і він не зупиниться. Ризикну.
Тут дві причини. Перша — потреба, щоб він мене відпустив. А друга — в мені. Я написала 7 листопада: «Люблю бути вповні собою, люблю все не таке, як оте, що сидить у кутку, дивиться…» А я взагалі не живу вповні. Я, власне, сиджу і дивлюся. Не тільки тут. Із Дж. П. теж.
Усі ці розмови сестер-весталок про те, що треба «зберегти себе» для правильного чоловіка. Я це завжди зневажала. Але все одно завжди стримувалася.
Я ставлюся до свого тіла, як скупий до свого багатства.
Треба позбутись отієї скупості.
Мене затягує у своєрідний відчай. Щось та станеться, кажу собі я. Але ж не станеться нічого, якщо я такого не зроблю.
Я маю діяти.
Іншого разу я писала (отак пишеш, а тоді висновки з тих слів аж кричать про себе — відчуття таке, наче раптом усвідомлюєш власну глухоту): «Маю битися своєю зброєю. Не його. Не егоїзмом і грубістю, соромом і несприйняттям».
Отже — щедрістю (я дарую себе), ласкою (цілую потвору), відсутністю сорому (роблю те, що роблю, зі своєї волі) і здатністю пробачати (він і сам не зможе не пробачити).
Навіть дитина. Його дитина. Що завгодно. Заради свободи.
Що більше я думаю про це, то більш переконана, що це вихід.
У нього є певна таємниця. Напевно ж, він хоче мене фізично.
Можливо, він «неспроможний».
Хай там як, воно виявиться.
Будемо знати, на якому світі перебуваємо.
Я майже не писала останніми днями про Дж. П. Але я багато думаю про нього. Його картина — це перше й останнє, на що я дивлюся протягом дня. Уже почала ненавидіти ту невідому дівчину, яка стала натурницею. Певне, що він переспав із нею. Може, то була його перша дружина. Коли виберуся звідси, спитаю.
Адже перше, що я зроблю, — перше дійсно добре, що я зроблю після того, як побачу свою сім’ю, — це сходжу до нього. Скажу, що він не йде мені з голови. Що він найважливіша людина, яку я будь-коли зустрічала. Найсправжніша. Що я ревную (!) до кожної жінки, яка будь-коли з ним переспала. Я й досі не можу сказати, що кохаю його. Але тепер починаю розуміти: це тому, що я не знаю, що таке кохання. Я — Емма з її дрібними мудрагельськими теоріями про кохання і шлюб, а любов приходить у дуже різному вбранні, на різний лад і з різним обличчям, і, можливо, ще потрібно чимало часу, щоб це визнати, щоб назвати своє почуття коханням.
Можливо, він стане сухим і холодним, коли до того дійде. Скаже, що я занадто молода, що він геть несерйозний і так далі, тисячу речей. Але я не боюся. Я ризикну.
Може, він буде на середині роману з кимось іншим.
Я скажу: я повернулася, бо вже не маю тієї певності, що не закохана в тебе.
Я скажу: я була голою перед чоловіком, який мені огидний. Я була на дні.
І віддамся йому.
Але я й досі не стерплю бачити, як він тайкома зустрічається з кимось іншим. Зводить усе до сексу. Я всередині висохну і загину, якщо він таке зробить.
Розумію, що це в мене не дуже емансипована риса.
Але я так відчуваю.
Секс не важить. А любов — так.
Надвечір сьогодні я хотіла попросити Калібана надіслати від мене листа Дж. П. Повне божевілля. Він би, звичайно, не відіслав. Ревнував би. Але ж мені настільки треба піднятися сходами, штовхнути двері, побачити його за столом, як він озирається через плече, наче йому зовсім і не цікаво, хто прийшов. Він там стоятиме зі своєю ледь помітною усмішкою і очима, які все так швидко розуміють.
Та що з того? Я міркую про ціну ще перед тим, як намалювати картину.
Завтра. Мушу діяти зараз.
Власне, почала я сьогодні. Назвала його Фердинандом (не Калібаном) тричі, похвалила його жахливу нову краватку. Усміхнулася до нього, чесно намагалася виглядати так, ніби мені все в ньому подобається. Він, звичайно, не показав, що це помітив. Але він не знатиме, що нападе на нього завтра.
Не можу заснути. Знову встала і поставила платівку з клавікордом Дж. П. Може, й він її слухає і думає про мене. Ті інвенції, які найдужче подобаються мені і йому, йдуть поспіль: він любить п’яту, а я шосту. Тож у Баха ми лежимо поруч. Я раніше завжди думала, що Бах нудний. А тепер він просто переповнює мене, він такий людяний, сповнений настроїв, ніжності, дивовижних мелодій і таких глибоких речей, що я слухаю їх знов і знов, як колись копіювала малюнки, які мені подобалися.
Я думала: може, просто спробую обняти його і поцілувати. І все. Але йому сподобається. Це піде далі. Буде шок.
Увесь цей задум пов’язаний із моїм ставленням до життя — над усім хочу бути начальницею. Я завжди розуміла, куди йду, як я хочу, щоб усе було. І воно було, і я сприймала це як належне, бо знала, куди рухаюсь. Але мені в усьому щастило.
Я завжди намагалася зробити так, щоб відбутися в житті, тепер хай життя відбудеться зі мною.