Побачимо.
Минулої ночі лежала в ліжку і міркувала про Дж. П. Думала про те, як з ним у ліжку. Хотіла бути з ним у ліжку. Хотіла його дивовижної, фантастичної звичайності.
Його розпусність — творча. Жива. Хоча навіть і завдає болю ревнощів.
Він навколо себе створює любов, життя, хвилювання; він живе, ті, кого він любить, його не забувають.
У мене весь час бували моменти такого бажання. Бажання випадкового зв’язку. Будь-хто, кого я бачу, якийсь просто хлопець у метро, якийсь чоловік — я міркую, який він у ліжку. Дивлюся на губи, на руки, роблю простий вираз обличчя і думаю, як би мені було з ним у ліжку.
Навіть Туанетта, яка скаче з ліжка в ліжко. Раніше я думала, що це брудно. Але любов — гарна, будь-яка любов. Навіть просто секс. Негарне, потворне — лиш оця скрижаніла, нежива відсутність жодної любові між мною і Калібаном.
Сьогодні вранці я уявляла, що втекла і Калібана судять. Я даю свідчення на його користь. Кажу, що він у трагічній ситуації, потребує співчуття і психіатричної допомоги. Пробачаю.
Це не якась особлива шляхетність. Я так його зневажаю, що не можу ненавидіти.
А чудно. Мабуть, я б і давала свідчення на його користь.
Розумію, що ми не зможемо більше зустрітися.
Я ніколи не змогла б вилікувати його. Бо його хвороба — це я.
От піду і почну роман із Дж. П.
Вийду за нього, якщо він захоче.
Я хочу цієї авантюри, цього ризику — вийти за нього заміж.
Я до смерті втомилася бути молодою. Недосвідченою.
Людиною, яка добре знає теорію, але як слід ще не жила.
Хочу від нього дітей.
Моє тіло вже не важливе. Якщо він хоче, хай бере його. Я могла б навіть стати Туанеттою. Колекціонувати чоловіків.
Почуваючись розумнішою (на власну думку) за більшість чоловіків і розумнішою за всіх знайомих дівчат, я завжди вважала, що знаю більше, відчуваю більше, розумію більше.
Але моїх знань не досить навіть для того, щоб правильно поводитися з Калібаном.
Усякі дрібнички, які залишилися від часів «Ледімонту». Від тих часів, коли я була мила дочка науковця з середнього класу. Вони минули. Коли я ходила до «Ледімонту», то гадала, що гарно можу маніпулювати олівцем. А потім поїхала до Лондона і почала розуміти, що ні. Мене оточували люди, такі самі вправні, як я. І більше. Я ще не почала розуміти, як поводитися з життям — своїм і будь-чиїм іншим.
Це мені потрібна опіка.
Це як той день, коли усвідомлюєш: ляльки — це всього лише ляльки. Я беру в руки своє старе «я» і розумію, що воно дурне. Просто іграшка, з якою занадто часто гралися. Це «я» трохи сумне, як давня плетена лялечка-негреня на дні шухляди.
Наївна, затягана, горда й дурненька.
Дж. П.
Мені буде боляче, я почуватимуся втраченою і побитою. Але це буде немов буря світла після чорної діри.
Просто так воно є. Він носить у собі таємницю життя. Щось таке, як пружину. Не аморальне.
Ніби я бачила його раніше тільки в сутінках, а тепер сходить сонце. Він той самий, а все решта змінилося.
Сьогодні дивилася в люстро і бачила це у власних очах. Вони водночас і значно старші, і молодші. Словами це звучить як неможливе. Але так воно є. Я і старша, і молодша. Старша, бо навчилася життя, а молодша — бо багато що в мені складалося з тих старших людей, які мене вчили. Усе багно зашкарублих уявлень на мені, як на черевику.
Тепер я — новий черевик.
Жіноча сила! Я ніколи ще не відчувала настільки вповні цю таємничу силу. Чоловіки порівняно з тим — жарт та й годі.
Ми настільки слабкі фізично, не можемо дати собі раду з речами. Навіть сьогодні. Але ми сильніші за них. Ми можемо пережити їхню жорстокість. А вони нашу — ні.
Я думаю, що віддамся Дж. П. І належатиму йому. І хоч що він зробить, я все одно матиму в собі жінку, якої він ніколи не зачепить.
Це все якісь дикі розмови. Але я почуваю в собі багато поривань водночас. Нову незалежність.
Я не думаю про нині. Про сьогодні. Я знаю, що втечу. Відчуваю. Не можу пояснити. Калібан мене ніколи не переможе.
Думаю про майбутні картини.
Минулої ночі я про одну думала, вона була якогось такого масляного жовтого відтінку (кольору фермерського масла) — поле, що підіймається до ясного білого неба, і встає сонце. Дивного рожевого, трояндового кольору, точно можу сказати, повне тиші, спокою: початок усього, пісня жайворона ще без жайворона.
Два дивні суперечливі сни.
Перший — дуже простий. Ходжу полями, не знаю з ким, просто з тим, хто дуже мені подобається, чоловіком. Може, Дж. П. Сонце світить на молодий колос. Але раптом ми бачимо, що ластівки низько летять над полем. Бачу, як їхні спинки зблискують, мов синій шовк. Вони дуже низько, щебечуть навколо нас, усі летять в одному напрямку, низько й щасливо. І я почувалася сповненою щастя. Я сказала: «Як незвичайно, поглянь на ластівок!» Було дуже просто: несподівані ластівки, сонце і зелені колоски. Щастя переповнювало мене. Найчистіше, весняне. І я прокинулася.
Потім був ще один сон. Я коло вікна на другому поверсі великої будівлі («Ледімонт»?), а внизу чорний кінь. Він був сердитий, але я почувалася безпечно, бо він був унизу і надворі. Аж раптом він розвернувся, галопом кинувся до будинку і, на мій жах, зробив гігантський стрибок на мене, вишкіривши зуби. Ускочив у вікно, розбивши його. Навіть тоді я подумала, що він убився і я в безпеці. Але він незграбно підвівся й затупотів маленькою кімнаткою, і я раптово зрозуміла, що він зараз кинеться на мене. Тікати не було куди. Я знову прокинулась і ввімкнула світло.
То було насильство. Усе, чого я боюся, що ненавиджу.
Коли вийду звідси, не вестиму щоденника. Це нездорове заняття. Тут воно мені допомагає зберігати притомність, допомагає, коли нема з ким поговорити. Але це порожня справа. Записуєш те, що хочеш почути.
Дивна річ. Коли малюєш автопортрет, такого немає. Немає спокуси схитрувати.
Це все хворобливе, нездорове — весь час думати про себе. Патологія.
Неймовірно хочеться малювати, і малювати щось інакше. Поля, південні будиночки, пейзажі, щось велике й відкрите, велике й відкрите світло.
Оцим я сьогодні й займалася. Згадувала іспанське світло. Вохра на стінах, яка вигоряє до білого на сонці. Дворики Кордови. Намагаюся не так відтворити місце, як його світло.
Fiat lux.
Стала слухати й переслуховувати записи сучасних джазових квартетів. У цій музиці немає ночі, немає задимлених проваль. Вибухи та іскорки світла, зірок, іноді гарячий полудень, гігантське світло всюди, наче небом пливуть величезні діамантові люстри.
Дж. П.
«Викрадення інтелекту. Грошовитими масами, “новими людьми”».
Так він каже. Ці слова шокують, але не забуваються. Прилипають. Міцно, надовго.
Увесь день малювала небесні пейзажі. Унизу, в дюймі від краю, проводжу лінію — це земля. А тоді думаю лише про небо. Червневе небо, грудневе, серпневе, небо під час весняного дощу, грози, на світанку, у сутінки. Намалювала десятки небес. Лише небо і все. Тільки проста лінія і небо вгорі.
Дивна думка: я б не хотіла, щоб цього не сталося. Бо якщо втечу, то буду зовсім інакшою людиною і, мабуть, кращою. Але якщо не втечу, якщо станеться щось жахливе, то я все одно розумітиму, що людина, якою я була і могла б залишитися без цього, — це не та людина, якою хотіла бути я.
Це як випалювання кераміки. Є ризик, що трісне чи втратить форму.
Калібан дуже тихий. Своєрідне перемир’я.
Попрошу його зводити мене нагору. Хочу подивитися, чи він справді щось робить.