Я подумав, що можу все продати й вирушити до Австралії. Але спочатку треба замести сліди. Це вже було занадто. Потім я тримав у думці поліцію. Я вирішив, що найкраще піти в поліцію і все розповісти. Навіть надягнув пальто і зібрався їхати.
Я подумав, що божеволію, довго стояв перед дзеркалом і шукав це на своєму обличчі. У мене була жахлива думка: я збожеволів, це всім помітно, всім, окрім мене. Я все згадував, як люди в Льюїсі, задавалося, дивились на мене інколи, як оті у приймальні лікаря. Вони всі розуміли, що я ненормальний.
Дійшло до другої години. Чомусь я почав думати, що її смерть — це якась помилка, може, вона просто заснула. То я мав спуститися перевірити. Це був жах. Щойно я зайшов до зовнішнього підвалу, як почав усяке уявляти. Наче вона може вискочити з кутка із сокирою. Чи взагалі виявиться, що її там немає — ніби вона зникла, хоча я все позамикав. Як у фільмі жахів.
Вона була там. Тихо лежала собі. Я її помацав. Вона була холодна, настільки холодна, що я аж здригнувся. Я досі не міг зрозуміти, що це правда, як це вона кілька годин тому була ще жива, а кілька днів тому ходила, малювала, плела. А тепер отаке.
Тоді щось ворухнулося в іншому кутку підвалу, позаду, за дверми. Мабуть, то був протяг. Щось у мені зламалося, я втратив розум і прожогом вискочив, перечепився через сходинку і вибіг з підвалу. Швидко замкнув двері вниз на два оберти, побіг у дім, замкнувши двері на всі засуви.
Через якийсь час мене перестало трусити, я заспокоївся. Але думав я тільки про одне, що це вже кінець, що я не зможу жити, коли вона отак буде внизу.
Тоді я надумав. Думка ця раз у раз поверталась, оце відчуття, що їй теж добре, що все те скінчилося, уже жодних хвилювань, не треба ховатися, не буде отих штучок, що хочеш кимось бути й не зможеш ніколи. Просто все скінчилося.
Мені залишилося тільки померти самому, а всі решта хай думають що собі хочуть. Оті, у приймальні, люди з Еннекса, тітка Енні, Мейбл — та всі. Я буду вже поза всім.
Я став міркувати, як це влаштувати. Можна було б поїхати до Льюїса, коли відчинятимуться крамниці, накупити аспірину і квітів, вона найдужче любила хризантеми. Тоді випити весь аспірин, піти вниз із квітами і лягти коло неї. А спочатку написати листа в поліцію. То вони нас там унизу знайдуть разом. Обоє будемо в Потойбіччі.
Нас поховають разом. Як Ромео і Джульєтту.
То буде справжня трагедія. Без ницості, огиди.
Якщо я так зроблю, мене, відповідно, поважатимуть. Якщо я знищу свої знімки, люди побачать, що я ніколи не робив їй нічого такого, усе буде істинна трагедія.
Я обдумав це, тоді пішов, узяв усі фотографії та негативи, приготувавшись щонайперше спалити їх зрання.
Це вже скидалося на чіткий план. Принаймні з цим поки що все було зрозуміло.
Гроші були, але тепер мені до них було байдуже. Вони дістануться тітці Енні й Мейбл. Міранда все говорила про фонд порятунку дітей, але вона вже була майже несповна розуму. Усією цією благодійністю керують шахраї. То, імовірніше, фонд порятунку його засновників, не інакше.
Я хотів такого, чого не купиш за жодні гроші. Коли б я справді був із таких, то я б узагалі не завдавав собі такого клопоту, ходив би по жінках, про яких можна прочитати на дошці оголошень на Паддингтоні й Сохо, і робив би, що мені хотілося. А щастя не купиш. Певне, я разів сто чув, як тітка Енні це казала. Ха-ха, завжди думав собі я, а чи не варто спочатку спробувати. Ну от і спробував.
Бо, хай там як, це все удача. Як тоталізатор — навіть і гірше, бо нема там ні добрих команд, ні поганих, ні ймовірних нічиїх. Навіть уявити годі, що з усього вийде. Просто A проти B, C проти D, а що таке оті A, B, C і D — хтозна. Ось тому я й ніколи не вірив у Бога. Думаю, ми просто комахи, живемо трохи, потім помираємо, та й по всьому. Нема в речах милосердя. Навіть Потойбіччя нема. Нічого нема.
Десь о третій я задрімав, то я налаштувався востаннє поспати, лежав у ліжку і мовби бачив усе перед собою, як їду до Льюїса, коли встану, повертаюся, розпалюю багаття, замикаюся (востаннє оглядаю мою колекцію), а тоді йду вниз. Вона чекає на мене там. У листі до поліції я напишу, що ми були закохані. Подвійне самогубство. Це буде «Кінець».
4
Але все вийшло доволі не так.
Я спав аж до десятої, і знову був чудовий день. Я поснідав, а тоді поїхав до Льюїса, купив аспірин і квіти, повернувся, пішов униз і тоді подумав, що треба ж востаннє глянути на її речі. І добре зробив. Я знайшов її щоденник, із якого видно, що вона ніколи мене не кохала, думала весь час тільки про себе та іншого чоловіка.
Отже, вийшло так, що я отямився і в мене з’явилися більш притомні думки, немовби я вчора ввечері бачив у всьому тільки погане, а зранку прокинувся зовсім іншим.
Ці думки прийшли до мене під час сніданку, не навмисне, вони просто з’явилися. Про те, як позбутися трупа. Я подумав, що коли за кілька годин не помру, то добре було б зробити те й те.
У мене було багато думок. Я хотів довести, що це можна зробити. І ніхто не дізнається.
Був чудовий ранок. Місцевість навколо Льюїса була дуже гарна.
Я подумав, що поводжуся так, ніби її вбив, але ж вона сама померла. На мою думку, від лікаря й користі особливої не було б. Усе зайшло надто далеко.
А ще був оцей ранок у Льюїсі, то був справжній збіг обставин, я проїжджав повз квіткову крамницю, а там, коли я зупинився на переході, дорогу перейшла дівчина в комбінезоні. На секунду в мене аж серце смикнулось, я подумав, що побачив привида: в неї було таке саме волосся, тільки коротше; я хочу сказати, що вона була того самого розміру і мала таку саму ходу, як Міранда. Я не міг очей від неї відвести, просто мусив припаркувати машину і пішов подивитися, куди вона пішла. І мені пощастило помітити, що пішла вона до «Вулворта». Там я пішов за нею і виявив її за касою у відділі солодощів.
Ну от, я повернувся з усім, пішов до Міранди, щоб, власне, розкласти квіти; я відчув, що настрій на все інше в мене пропав, і вирішив, що треба спочатку добре подумати, та й щоденник той я знайшов.
Дні минали, відтоді вже пройшло три тижні.
Звичайно, в мене більше ніколи не буде гості, хоча тітка й Мейбл вирішили там, в Австралії, і лишитися, і все було б нескладно.
А проте з цікавості я почав думати, які завдання ставить переді мною ота дівчина з «Вулворта». Живе вона в селі, по другий бік від Льюїса, у будиночку приблизно за чверть милі від автобусної зупинки. До її дому треба йти сільською вуличкою. Як я сказав, було б можливо (коли б я не вивчив оцього уроку). Вона не така красуня, як Міранда, проста продавщиця, але ж то й була раніше моя помилка, що я занадто високо замірявся, а мав би здогадатися, що ніколи не отримаю того, що хочу, від такої, як Міранда, з її отими всіма штучками, претензіями і хитрощами. Мені потрібна така, яка б могла більше мене поважати. Хтось простенький, кого я міг би навчити.
Вона лежить у ящику, що я його зробив сам, під яблунями. Яму я копав три дні. Я думав, що тої ночі, коли я це зробив (пішов униз і поклав її в ящик, який зробив у зовнішній частині підвалу), збожеволію. Я зробив усе за наукою. Я спланував, що маю зробити, і не звертав уваги на свої природні почуття. Я не міг припустити і думки, що маю знову на неї подивитися, колись чув, що вони тоді зеленіють і беруться фіолетовими плямами, то я взяв дешеву ковдру, що її купив, і, тримаючи її перед собою, підійшов до ліжка, а тоді зразу накрив нею небіжчицю. Загорнув її разом із постіллю, поклав у ящик і закріпив кришку шурупами. Запах я усунув фумігатором і вентилятором.
Тепер у кімнаті прибрано, вона як новенька.
Я покладу те, що вона написала, разом із її пасмом на горищі в залізну скриньку, яку не відімкнуть, доки я не помру, чого найближчі років сорок чекати не випадає. Я ще не вирішив щодо Маріани (і знову М! Я чув, як її кликав начальник), цього разу це вже буде не кохання, це вже буде з цікавості до об’єкта і заради порівняння з іншим об’єктом; на ній, як уже сказано, я б хотів зосередитись і навчити дечого. Та й одяг підійде. Звичайно, я одразу себе правильно поставлю: поясню, хто головний і чого чекати.