«Крило пташине, товариші, — сказав він, — є орган поштовху, а не маніпуляції. Тому треба його вважати за ногу. Прикмета, що відрізняє людину, це рука. Рука — прилад що ним зчиняє вона все лихо.»
Птиці не зрозуміли довгої Біланової промови, але погодились на його пояснення. Усі тварини взялись товкти гасла; напамять: «ЧОТИРИ НОГИ — ДОБРЕ, ДВІ НОГИ — ПОГАНО» — написали на задній стіні великої клуні, понад Сім Заповідей більшими літерами. Вівцям, коли вони, нарешті, вивчили його напам’ять, гасло дуже сподобалось. Вони часто лежачи на полі починали усі враз блеяти «чотири ноги — добре, дві ноги — погано! Чотири ноги — добре, дві ноги — погано!» — і блеяли так невтомно цілими годинами.
Наполеон не цікавився Білановими комітетами. Він заявляв, що виховання молоді важніше за все, що можна зробити на користь дорослих. Трапилось якраз, що незабаром після сінокосу суки пощенилися і привели на світ дев’ять гарних цуценят. Як тільки їх відлучили, Наполеон забрав їх від матерів, кажучи, що переймає на себе відповідальність за їхнє виховання. Він переніс їх на горище, куди можна булодібратися лише з возовні і то по драбині. Там він держав їх у такому відокремленні, що решта колгоспу швидко забула про їхнє існування.
Швидко вияснилася таємнича доля молока. Його доливали щоденно до замішки для свиней. Ранні яблука достигали вже помалу, і трава в саду всіяна була падалицею. Тварини припускали, як щось зовсім природнє, що її розділять рівномірно; проте одного дня надійшло розпорядження, щоб усю падалицю зібрати і принести у возовню для вжитку свиней. На це деякі тварини почали бурчати, та бурчання їхнє ні до чого не привело. Усі свині були однієї думки у цій справі, навіть Білан та Наполеон. Квікуна послано раз’яснити річ іншим.
«Товариші! — гукнув він, — Сподіваюсь, що вам навіть в голову не приходить думка, буцімто ми, свині, робимо це ізза самолюбства чи привілегій? Багато між нами в дійсності не люблять молока та яблук. Я сам цих речей не люблю. Коли вживаємо їх, то одинокою нашою метою є збереження нашого здоров’я. Молоко та яблука (це доказане наукою, товариші) мають у собі речовини абсолютно необхідні для доброго самопочування свині. Ми, свині, — розумові працівники. Усе керування колгоспом та його організація сполягає на нас. День і ніч ми на сторожі вашого добробуту. Це для вас ми п’ємо це молоко та їмо оці яблука. Знаєте, що б трапилось, коли б ми, свині, занехаяли наші обов’язки? Джонс вернувся б знову! Так, Джонс вернувся б знову! Я певен, товариші, — гукнув Квікун майже як захисник, підплигуючи з боку на бік та повертаючи різко хвостиком, — я певен, що між вами немає жодного, хто бажав би собі повернення Джонса?»
Якщо взагалі існувало щось, чого тварини були цілковито певні, то це якраз і була їхня неохота побачити повернення Джонса. Коли справу представлено їм у такому освітленні, тваринам не залишалось нічого сказати. Потреба утримувати свиней у квітучому здоров’ї була зовсім очевидна. Тому вирішено без дальшої дебати, щоб молоко, падалицю (а також і повен урожай з достиглих яблук) оставити виключно до вжитку свиней.
Розділ четвертий
ПІЗНІМ літом чутки про події в колгоспі тварин розійшлись по околиці. Кожного дня Білан з Наполеоном висилали ключі голубів, що одержували інструкції мішатися між тварин з сусідніх хуторів, розповідати їм про Бунт та вчити їх мелодії «Звірів Англії».
Увесь цей час п. Джонс переважно просиджував у шинку під Червоним Левом у Вілінгдоні та жалівся кожному охочому слухачеві на величезну несправедливість, що його спіткала, коли його з власного маєтку прогнала зграя непутящих звірів. Інші фармери співчували йому в основі, проте спочатку не дуже помагали. Про себе кожен із них роздумував, якби тут обернути Джонсову недолю собі на користь. На щастя трапилось, що власники обох хуторів, які межували з Колгоспом Тварин, були завжди в поганих відносинах. Один із цих хуторів, що називався «Лисичий Гай», був великий, занедбаний, старомодний, зарослий лісом; усі пасовища були вже випасені, а живоплоти знаходились у ганебному стані. Його власник п. Пількінгтон був собі безтурботний шляхтич — хлібороб та проводив більшу частину часу на полюванні або рибальчив, залежно від пори року. Другий хутір, що його називали «Дериполе» був менший, зате в ньому ліпше господарювали. Власник його був п. Фридрих, тверда, хитра людина, вічно у позвах; славився він тим, що вперто торгувався за кожну дрібницю. Вони так себе взаємно не виносили, що важко їм було на щонебудь погодитись, навіть коли йшло про оборону власних інтересів.
Та всетаки бунт на Хуторі Тварин наганяв їм страху немало; вони пильно дбали, щоб їхні тварини не дізнались про нього забагато. Спочатку вони нібито згірдливо глузували із самої думки про колгосп, керований тваринами. За два тижні буде по всій бучі — казали вони. Поширювали чутки, що тварини на хуторі «Дідівщина» (вони вперто називали його «Дідівщина» і ніколи не допускали назви Колгосп Тварин) безпреривно воюють між собою і крім цього швидкими темпами наближаються до голодної смерти. Коли час минаві ставало ясним, що тварини не здихають з голоду, вони почали, з іншої бочки: розказували про жахливу розпусту що, мовляв, процвітає зараз на Хуторі Тварин. Було об’явлено, що між тамошніми тваринами панує канібалізм, що вони мучать одне-одного розпаленими підковами, та що там проведено соціалізацію жінок. Ось які наслідки бунту проти законів Природи, казали Фридрих та Пількінгтон.
Та цим оповіданням ніколи цілком не вірили. Чутки про чудовий колгосп, звідки прогнали людських істот і де тварини керують власними справами, кружляли у неясній та перекрученій формі; у цьому році хвиля бунтарства розійшлась по околиці. Бугаї, досі завжди покірливі, нараз ставили дикими, вівці виламували обсади і жерли конюшину, корови брикали і перекидали діжки з молоком, верхові коні на полюваннях несподівано відмовлялись скакати через обсади, і вершники летіли стрімголов на другий бік. А що найголовніше: мелодія «Звірів Англії» відома була всюди. Пісня поширилась з подивугідною швидкістю. Чуючи її, людські істоти скаженіли, хоч і вдавали, ніби вважають її лише смішною, їм тяжко зрозуміти, казали вони, як навіть тварини могли докотитися до співання таких ганебних теревенів. Кожну тварину, схоплену з цією піснею на вустах, періщили на місці безпощадно. Проте, пісня залишалась нездоланною. Кози свистали її в живоплотах, голуби воркували її між листям в’язів, чути її було у брязкоті кузні та в гудінні церковних дзвонів. А коли людські істоти прислухались до неї, Вони потай тремтіли, бо чули в ній віщування майбутнього загину.
На початку жовтня (збіжжя стояло вже в копах, частину навіть уже вимолочено) ключ голубів прилетів крутнем і сів на подвір’ї Колгоспу Тварин, виявляючи дике схвильовання. Джонс, усі його наймити, і пів-десятка інших людей з Лисичого Гаю та Дериполя увійшли через п’ятизасувні ворота і наближалися по дорозі, що вела до колгоспу. Всі були озброєні палицями, за винятком Джонса, що ступав попереду з рушницею в руках. Було ясно, що вони спробують відвоювати колгосп. Цього сподівалися здавна, і все було вже наладнано для прийняття гостей. Білан, що простудіював був книжку про походи Юлія Цезаря, яку знайшов у панському будинку, керував оборонними діями. Він швидко повидавав необхідні прикази і вмить кожна тварина була на свойому становищі.
Коли людські істоти наблизились до обійстя, Білан кинув першу лаву у наступ. Голуби (число усіх їх сягало тридцяти п’яти) пролітали туди й назад понад головами людей і з невеликої висоти каляли їх послідом. В цей час, коли увага людей була звернена на них, гуси, заховані досі за тином, вискочли та почали дошкульно дзьобати їм литки. Та це була тільки легка сутичка, скоріше герць. Завданням цього маневру було викликати деякий нелад. Люди без труднощів прогнали гусей палицями. Тепер Білан кинув другу лаву у наступ Дереза, Беніямін, усі вівці очолювані Біланом метнулись вперед і почали штрикати людей та буцати їх з усіх боків; в цей час Беніамін повернувся й почав хвицатися малими своїми копитцями. Та завдяки палицям та підбитим цвяхами чоботям знов люди опинились у перевазі; і коли раптом Білан кувікнув (це був знак для відступу), усі тварини пустились кріз проїздні ворота на втьоки у подвір’я.