На початку жовтня, коли вражай скосили й поскиртували, а частину навіть обмолотили, на подвір’я Колгоспу, сповнивши повітря лопотінням крил і диким галасом, влетіла зграя голубів. Виявляється Джонс зі всіма своїми наймитами та з півдесятком найманців із ферм «Лисячий Гай» та «Лужок» перетнули браму з п’яти перекладин і просувалися до садиби. Всі були з кийками, лише містер Джонс крокував попереду з рушницею. Не інакше, налаштувалися відвоювати собі ферму.
Цього давно очікували, тож приготувалися заздалегідь. Сніжок, який проштудіював знайдену в домі стару книжку про битви Юлія Цезаря, відав оборонними заходами. Пролунала його команда, і за кілька хвилин кожна тварина вже стояла на бойовому посту.
Люди наблизилися до будівель, і Сніжок скомандував першу контратаку. Голуби, а їх було п’ять, заметалися, залопотіли над головами людей, оглушуючи їх. А поки ті відбивалися, з-за живоплоту вискочили гуси й заходилися дошкульно щипати їх за литки. Проте це був лише відволікаючий маневр, що мав просто посіяти паніку. Тож люди легко повідганяли гусей дрючками. І тоді Сніжок послав другу наступальну хвилю. Мюріел, Бенджамін та всі вівці, очолювані Сніжком, рвонули уперед, штрикаючи і буцаючи людей рогами. А Бенджамін крутився дзиґою й на всі боки брикався своїми копитцями. Та знову люди з їхніми кийками і підкутими черевиками виявилися дужчими. Сніжок раптом запищав, подаючи знак до відступу, і тварини кинулися через браму у двір.
Люди переможно закричали, бо гадали, що перемога за ними. І безладно кинулися навздогін. Але саме на це і розраховував Сніжок. Щойно люди втяглися у двір, як із тилу, перетинаючи шлях до відступу, вискочили троє коней, три корови і решта свиней, що до пори засіли у корівнику. Сніжок подав сигнал до атаки, а сам кинувся просто на Джонса. Той, побачивши, що на нього мчить Сніжок, звів рушницю й вистрілив. Шріт прокреслив криваві смуги на Сніжковій спині, зваливши намертво одну вівцю. А Сніжок, навіть не спинившись, усією вагою своїх сімдесяти кілограмів врізався Джонсові в ноги. Той беркицьнувся в купу гною, рушниця вилетіла у нього з рук. Та найстрашніший вигляд був у Боксера: ставши дибки, він, як справжній жеребець, бив величезними кованими копитами. Найперше, влучивши у тім’я, він звалив у багно конюха з ферми «Лисячий Гай». Побачивши таке, дехто з людей покидав дрючки і кинувся навтьоки. Їх охопила паніка, і вже наступної хвилини тварини ганялися за ними по всьому подвір’ю. Вони їх буцали, копали, кусали й топтали. У Колгоспі не було жодної тварини, яка б не помстилася. Навіть кіт несподівано плигнув з даху на дояра і запустив йому в шию пазурі, так що той аж несамовито заверещав. Щойно побачивши браму, люди вмить дременули з двору, біжучи у бік шляху. Хвилин за п’ять після нападу вони вже ганебно тікали тією ж дорогою, якою і прийшли. А навздогін їм мчала зграя гусей, що без упину сичали й щипали їх за литки.
Усі люди втекли, тільки Боксер намагався копитом перевернути конюха, що валявся у дворі посеред купи гною. Той не ворушився.
— Він готовий, — сумно проказав Боксер. — Я не хотів, щоб так вийшло. Я забув, що в мене підковані копита. Хто ж мені повірить, що я це зробив не навмисне?
— Геть жалість, товаришу! — гукнув Сніжок, з чиїх ран усе ще сочилася кров. — На війні як на війні. Найкраща людина — мертва людина.
— А де Моллі? — вигукнув хтось.
І справді, Моллі пропала. Всі занепокоїлися, побоюючись, чи не поранили її люди або чи не забрали з собою. Та її знайшли в стійлі: вона стояла, сховавши голову в ясла із сіном. Щойно пролунав постріл, як вона кинулася навтьоки. А коли повернулися після її пошуків, то з’ясувалося, що конюх був лише оглушений: прийшовши до тями, він миттю зник.
Тепер тварини несамовито раділи, якнайголосніше вихваляючи свої подвиги. Тут же зімпровізували святкування перемоги. Підняли прапор і кілька разів проспівали свій гімн, потім влаштували урочистий похорон полеглій вівці, а на її могилі посадили кущ глоду. Сніжок виголосив коротку промову, підкресливши, що кожна тварина має бути готовою, якщо виникне потреба, вмерти за «Колгосп тварин».
Потім одностайно вирішили запровадити військову відзнаку «Тварина-Герой І ступеня», якою одразу ж нагородили Сніжка й Боксера. То була латунна медаль (насправді — знайдені серед збруї старі кінські бляшки), яку треба було носити у неділю й на свята. Медаллю «Тварина-Герой II ступеня» посмертно нагородили полеглу вівцю.
Довго сперечалися про те, як назвати саму битву. І врешті назвали її «Битвою під Корівником», бо саме звідти у вирішальну мить вискочила засідка. З грязюки витягли Джонсову рушницю, а в домі, як усі знали, був запас патронів. Вирішили встановити рушницю біля флагштока як артилерійську одиницю і двічі на рік з неї салютувати: раз — дванадцятого жовтня, в річницю Битви під Корівником, і ще раз — на День літнього сонцестояння, в річницю Повстання.
Розділ V
Наближалася зима, і Моллі завдавала все більше клопоту. Щоранку вона запізнювалася на роботу, мовляв, проспала, скаржилася на якісь загадкові болі, хоча й не нарікала на апетит. Під різними приводами тікала з роботи, йшла до ставочка й довго стояла там, витріщаючись на своє відображення у воді. Але ходили і серйозніші чутки. Якось, коли Моллі грайливо помахуючи довгим хвостом і жуючи жмут сіна, весело зайшла до двору, її відкликала вбік Конюшинка.
— Моллі, — сказала вона. — У мене є до тебе серйозна розмова. Вранці я бачила, як ти заглядала за живопліт, що відділяє нашу ферму від «Лисячого Гаю». А за живоплотом стояв один із служників містера Пілкінґтона. Я хоч і була далеченько, але добре бачила, що він розмовляв з тобою і що ти дозволяла йому гладити себе по морді. Що це означає, Моллі?
— Він не гладив! Я не давала! Це неправда! — закричала Моллі, затупцявши на місці й б’ючи копитом об землю.
— Моллі, подивись мені в очі! Ти можеш присягтися, що та людина тебе не гладила?
— Це неправда! — повторила Моллі, але не змогла глянути в вічі Конюшинці. А за мить вона вже мчала у поле.
Конюшинку пронизав раптовий здогад. Не кажучи нікому й слова, вона подалася до стійла Моллі і копитом переворушила солому. Там лежала купка цукру-рафінаду й кілька в’язок різнобарвних стрічок.
Через три дні Моллі зникла. Кілька тижнів ніхто не знав, де вона, а потім голуби доповіли, що бачили її на іншому кінці Віллінґдона, запряжену в чепурний, пофарбований у червоно-чорний колір візок, що стояв біля пивнички. Схожий на трактирника червонопикий товстун у картатих штанах гладив її по морді й годував цукром. Моллі була підстрижена, у гриві красувалася кумачева стрічка. Голуби казали, що вона виглядала вкрай задоволеною. Тож про Моллі ніхто з тварин більше й не згадував.
У січні настали дуже суворі часи. Земля затверділа, як залізо, і на полі годі було щось робити. У великому хліві проводилися безперервні збори, а свині розробляли графік роботи на наступний сезон. Уже всі звикли, що свині, помітно розумніші за інших тварин, вирішували всі стратегічні питання Колгоспу, хоча їхні рішення й мали схвалюватися зборами. І все було б непогано, якби не постійні суперечки між Сніжком та Наполеоном. Обоє сперечалися з будь-якого приводу. Якщо один радив засіяти більше ячменю, то другий вимагав засівати більше вівса. А коли один казав, що певне поле годиться якраз під капусту, то інший заперечував, що воно придатне хіба що для буряків. У кожного були свої прибічники, тож не дивно, що іноді спалахували гострі суперечки. На мітингах Сніжок часто завоювував більшість симпатій блискучими промовами, зате у міжчассі Наполеон успішніше навертав собі прибічників. Особливих успіхів він досяг серед овець. Останнім часом вівці де треба й де не треба наловчилися бекати «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано» і таким чином часто зривали Мітинг. Всі помітили, що вони призвичаїлись бекати «Чотири ноги добре, дві ноги — погано» саме під час вирішальних промов Сніжка. Останній же встиг ретельно проштудіювати кілька старих номерів журналу «Фермер і тваринник», які знайшов у домі, і тепер його переповнювали всілякі задуми та ідеї нововведень. Він розводився про польовий дренаж, силосування, фосфатні добрива, навіть опрацював напрочуд складну систему, за якою тварини мали випорожнятися просто у полі, щоразу в іншому місці — це дозволяло не возити гній на поля. Наполеон нічим таким не займався, зате нашіптував, що у Сніжка з того нічого не вийде: схоже, він вичікував слушної миті. Але жодна з їхніх суперечок не була настільки гострою, як суперечка про вітряк.