— Гаразд, Женесе, — холодно мовив Веліал. — Ти вільний. Повертайся до своїх справ.
Не припиняючи бити поклони, Женес позадкував до виходу з тераси. Коли він зник за залізними дверима, Веліал звернувся до Сідха, що досі лежав долілиць, розпластавшись на базальтових плитах:
— Встань і підійди до мене.
Сідх звівся на ноги, але не розігнувся цілком, і несміливо підступив до крісла Господаря. За помахом Веліалової руки біля столика з’явився стілець з м’яким сидінням.
— Влаштовуйся, Віші. Поговоримо.
— О, мій пане! — про всяк випадок запротестував Сідх, не бажаючи з необережності втрапити до пастки. — Я не смію в твоїй присутності…
— Сідай! — урвав його Веліал. — Це наказ.
Наказ Князя Нижнього Світу вимагав негайного виконання, тож Сідх обережно примостився на краєчку стільця, ладний будь-якої миті підхопитися. Тим часом Веліал наповнив до вінця чашу густою червоною рідиною з амфори і простягнув її Сідхові:
— Ось, випий.
Від несподіванки Сідх аж сторопів. Небагато Веліалових слуг могли похвалитися тим, що куштували людську кров за столом Господаря, і лише ліченим одиницям випадала честь прийняти частування з його рук. Це вважалося знаком особливої прихильності. І йому, Віштванатанові Сідху, цей знак було виявлено! Йому — одному з молодших слуг, яких у Нижньому Світі багато мільярдів…
— Ну ж бо! — трохи підвищивши голос, нетерпляче сказав Веліал. — Чого чекаєш?
Від його слів Сідх нарешті оговтався й опанував себе.
— Дякую, мій пане, — трепетно мовив він, узяв чашу й підніс її до вуст.
— Пий до дна, — наказав Веліал.
Кров була свіжа, ще тепла, а судячи з її яскравого кольору і ніжного смаку, належала юній незайманій дівиці. Сідх одним духом осушив чашу, потім поставив її на стіл і тильним боком долоні витер свої пишні вуса. Він миттю відчув приплив бадьорості, його тіло наче помолодішало на добрий десяток років, а думки стали напрочут чіткими та ясними. Кров живих істот з Граней, надто ж людська, містила чимало вітальної енерґії, конче необхідної всім мешканцям Нижнього Світу. Самі вони не могли виробляти її в достатній кількості, а тому потребували періодичного поповнення своїх запасів життєвої сили ззовні. Таке поповнення відбувалося різними шляхами, не конче матеріальними, проте серед вищих слуг Господарів вважалося справою престижу бодай частково задовольняти свої потреби за рахунок людської крові. Наприклад, подейкували, що Женес щодня приймає ванну з крові немовлят, та, найпевніше, ці чутки були перебільшені й поширювалися самим Женесом. Що ж до Сідха, то він займав у Нижньому Світі аж надто скромне місце і за рік свого перебування тут лише кілька разів пив справжню людську кров — та й то не першої свіжості…
— Смачнюща кровина, хіба ні? — спитав Веліал і, не чекаючи на відповідь, вже іншим тоном додав: — Женес нічого не говорив тобі про дівчину?
Сідх відразу збагнув, про кого йдеться. Вони з Женесом лише одного разу працювали разом, і єдина дівчина, про яку той міг з ним говорити, була Сандра.
— Ні, мій пане, нічого, — відповів Сідх. — А що з нею?
— Її переховують від мене. Починаючи з травня, Сандра мешкала разом з Інґою та Владиславом у королівському палаці на Грані Палатина, але чотири місяці тому зникла. Відтоді про неї нічого не відомо.
— А її дитина? — запитав Сідх. — Якщо не помиляюся, саме тоді Сандра мала народити.
— Помиляєшся. Ти не врахував, що понад два місяці вона провела в Колодязі, спершу на шляху до Ланс-Оелі, а потім — до Основи. Мій майбутній слуга народився десь наприкінці листопада. А я досі не знаю, де він і що з ним!
— До цього причетна Інквізиція?
— Поза будь-яким сумнівом. Ференц Карой запевняє всіх, що дівчина втекла сама, але мене не надуриш. — Веліал трохи помовчав. — Та навіть коли припустити, що вона діяла самостійно і зараз переховується як від нас, так і від Інквізиції, це не покращує ситуації. Не слід недооцінювати Сандру, вона дуже розумна й хитра. Минулого разу їй вдалося пошити в дурні Женеса і, попри його пильність, викликати в Інґи підозри. Чим це скінчилося, сам знаєш.
Своїми словами Господар фактично визнав за Женесом вину, хоч і виправдовував його недбалість Сандриною хитрістю. Сідх розкрив був рота, але тут-таки закрив його і подумки вилаяв себе за надмірну імпульсивність. Якщо маєш з якогось питання власну думку, це аж ніяк не означає, що слід висловлювати її начальству.
Хай яким швидкоплинним був Сідхів порив, він, однак, не пройшов повз увагу Веліала.
— Ти щось хотів сказати, Віші?