— Де я? — спитав я.
Вона посміхнулась. Але не до мене, а до тих служниць, які тягнули мене.
— Якби я, прокинувшись уранці, побачила поруч незнайомих людей, я б теж не знала, де я, — сказала вона.
Вони посміхнулись. Хіба ж могли жінки не хихотіти в такий момент, який навіть мені видавався дивним?
— Ви собі смійтеся, але я все одно не знаю, де я, — сказав я.
Не відповідаючи на моє запитання, тусиня сказала:
— Ти не впізнаєш мене?
Як же я міг її не впізнати? Але похитав головою.
Вона стиснула зуби й махнула батогом, що тримала його в руці. Від доторку кінчика батога в даху шатра раптом відкрився отвір.
— А де мої люди? — спитав я. — Де вони поділись?
— Твої люди?
— Соднам Г’ялцен, Аїр, Дролма.
— Дролма? Та дівчина, що прислуговувала тобі в ліжку?
Я кивнув головою й сказав:
— У неї таке ж ім’я, як і в куховарки, дружини срібляра.
Туси посміхнулась і сказала:
— Подивись на моїх дівчат.
Її дівчата були дуже гарні. Я спитав:
— Ти хочеш усіх їх мені подарувати?
— Можливо, якщо ти будеш мене слухатись. Однак спочатку нам краще поїсти.
Я зауважив, що серед людей, які приносили їжу, також не було моїх людей. Проковтнувши перші шматочки, я відчув, що цю їжу приготувала не Дролма. Скориставшись моментом, поки рот тусині був зайнятий їжею, я весь зосередився на своїх думках — все думав і думав, де я і куди поділись мої люди. Однак я ніяк не міг цього второпати. Тому, охопивши голову руками, почав падати на підлогу. Однак, зрештою, опинився в обіймах однієї з дівчат. Проте тусиня зовсім не розгнівалась, а сказала:
— Якщо ти так і будеш робити, то нашу справу буде легко вирішити.
— Моя голова зараз лусне, — сказав я до тієї дівчини, тримаючись обома руками за голову.
Запашна рука цієї дівчини почала масажувати мені скроні. Коли тусиня завершила трапезу, вона спитала в мене:
— Ти можеш сісти?
Я сів.
— Добре, тоді ми можемо поговорити про справу, — сказала вона. — Ти — в моїх руках, зрозумів?
— Не зрозумів.
— Не зрозумів?!
— Де я?
— Досить клеїти дурня. Я бачу, що ти зовсім не такий дурний, як про тебе розповідають. Мені важко зрозуміти — або другий панич родини Мерці зовсім не бовдур, як це про нього розказують, або ж ти — не другий панич родини Мерці.
Я з усією щирістю повідомив їй, що якщо вона не скаже мені, де я, тоді я нічого не згадаю, зовсім нічого.
— Гаразд, — сказала вона. — Хіба ти не сховався на цьому пасовищі з гарячим джерелом, щоб уникнути мене?
Я щосили ляснув себе по чолі, і моя голова відразу ж почала заповнюватись, там усе з'явилось, і я все згадав.
— Учора я заснув, — сказав я.
Тусиня на це холодно посміхнулась:
— От новина! Вчора ти заснув, а сьогодні, бач, прокинувся!
Поки тривала бесіда, я нарешті зрозумів, що тусиня мене викрала. Від управителя вона не отримала ні зернини, він їй сказав, що зерно належить родині Мерці і він не може ним розпоряджатися.
— Ходімо назовні, пройдемося, — запропонувала вона.
— Гаразд, ходімо назовні, — погодився я.
За моїми підлеглими наглядали люди з рушницями. Бачте, в цьому й полягає відмінність між паничем і слугами — навіть у такій ситуації панича оточують гарні жінки. Коли ми проходили повз моїх бідолашних людей, з кольору їхніх облич я зрозумів, що вони голодні. Я сказав до тусині:
— Вони голодні.
— Мої люди ще більш голодні, ніж вони, — відповіла вона.
— Дай їм їсти, — сказав я.
— Коли ми все обговоримо, тоді я дам їм їсти.
— Ми ні про що не будемо говорити, поки їм не дадуть їсти.
— Тільки погляньте, — сказала тусиня, — як мене захопила суперечка з бовдуром!
Сказавши так, вона наказала принести моїм людям їжу. Мої підлеглі дивилися на мене з таким виразом в очах, як собака дивиться на свого господаря. Я разом із тусинею зробив не мале й не велике коло лукою, а потім повернувся до шатра. Вона прочистила горло, і я зрозумів, що вона збирається говорити про справу. Тоді, випереджаючи її, я спитав: