Увечері Назар повідомив, що їхнє навчання скінчилося. Тепер вони мають обрати свій шлях — стати мольфарами чи жити звичайним життям, поки їхня доля не покличе їх. Хлопці подякували Назару за науку, зібрали свої нечисленні пожитки та, не змовляючись, рушили до села, куди ходили кожного тижня по продукти. Вони влаштувалися до заможних господарів за невелику платню допомагати по господарству та на городі. І кожного вечора, коли в них була вільна хвилинка, цих двох гарних, м’язистих парубків можна було побачити на танцях у сільському клубі. Інколи туди приходила і та красуня з яскраво-каштановою косою. Звали її Юстина. Їй було сімнадцять років, вона щойно закінчила школу і ще не вирішила, чи поїде навчатися до міста, чи залишиться у селі. Місто було далеко, і батьки не хотіли відпускати доньку саму бозна-куди до чужого краю. Кавалерів у Юстини було хоч греблю гати, тож Гордію та Маркові вдавалося потанцювати з нею усього раз чи два за вечір.
Скоро стало зрозуміло, що Юстина закохалася. Це було перше дівоче кохання, світле, чисте та щире. Гордій сподобався їй ще тоді, коли вона вперше побачила його на сільській дорозі, коли бігла з дівчатами до клубу. Високий, стрункий, гарний темноволосий парубок одразу привернув її увагу. Хоча той, інший, теж був красень, кремезний, із міцними м’язами, але його очі чомусь налякали її. Вони були темні, глибокі, наче прірва, з якої виринає пекельний вогонь. Вона відчувала у ньому щось надприродне, якусь страшну силу. Він наче спопеляв своїм поглядом усе, на що дивився. А Гордій був інакший, і хоч його очі теж були чорними, як вугілля, але із них виходило яскраве тепле світло. Гордій не міг опиратися тій силі, що змушувала його кожного дня шукати зустрічі з Юстиною, бажанню розмовляти з нею, торкатися її. Він розумів, що не того чекав від нього Назар і не для того брав його до себе учнем, але нічого не міг із собою вдіяти. Прагнення кохання виявилося сильнішим за голос розуму. Та сила підкорила собі усю його волю. І він здався. Тож через рік справили весілля. Гордій та Юстина оселилися у невеличкій хатці на краю села, що батьки купили для єдиної доньки. Гордій робив усілякі причандалля з дерева і возив на продаж до райцентру. Юстина поралася по хазяйству. Гордій був щасливий.
Марко з кожним днем ставав усе більш замкненим та мовчазним. З того часу як стало зрозуміло, кому віддала перевагу Юстина, хлопці перестали спілкуватися. Зустрічаючись на вулиці, вони мовчки віталися кивком голови, не даючи змоги зазирнути один одному у їхні думки, та й проходили далі, не зупиняючись. Чомусь Марко не поїхав із села, навіть після весілля Гордія. Гордій не міг зрозуміти, невже Марко, який так прагнув отримати таємні знання та опанувати магічні вміння, що відкривають перед людиною дивовижні можливості, дасть їм згнити, так і не використавши? Якась дивна тривога стала заповнювати його, не даючи заснути вночі, змушуючи перевертатися у ліжку з боку на бік поряд зі своєю молодою дружиною. Якби ж він тільки зміг тоді зазирнути до його свідомості, незважаючи на заборону Назара, незважаючи на те, що Всесвіт не вважав за потрібне відкрити йому істину. Він повинен був прислухатися до себе. І використати всі знання, щоб усього цього не сталося. Тепер він розумів, що тоді, одружившись, він зробив помилку, і саме за це пращури покарали його. Бо не можна нехтувати своїм призначенням. Назар знав, що казав… А як же той вибір, про який він говорив? Де правда? І як її знайти?..
Соломія йшла за Олексою, який, неначе першопроходець, продирався крізь хащі, раз по разу притримуючи гілки кущів та дерев, щоб дівчину, бува, не зачепило. А то ще залишиться без ока чи з діркою у щоці, що тоді робити? А вона ж дуже гарна, ця дика кішка. Навіщо таку красу псувати, тим більше, що йому неважко гілку притримати. Та Соломія терпіти не могла, коли зазіхали на її самостійність, тож через півгодини вона не витримала.
— Що ти мною опікуєшся, неначе малою дитиною? — сердито промовила вона, порівнявшись із Олексою і відсовуючи чергову гілку. — Я сама можу дати собі раду.
— А чому б і ні? Батьки мене вчили бути вихованим хлопчиком.
— Я рада, що ти гарно вчився у дитинстві. Але твоє виховання тут як корові сідло. Так ми будемо місяць по лісу повзти.
— Та як хочеш. Якщо тобі подобається мати грим, як у фільмі жахів, прошу пані.
Соломія пішла поряд. Так вони рухалися хвилин двадцять, мовчки просуваючись крізь хащі, аж раптом почули тихий рев. Соломія застигла на місці.
— Ти чув? — запитала вона.
— Авжеж. Я ж не глухий, дякуючи Богу.
— І що це?
— Схоже на ведмедя.
Ревіння почулося вже голосніше.