— Наче з того боку, куди ми прямуємо, — прислухавшись, промовила Соломія.
— Так.
Дівчина глянула на Олексу.
— Думаєш, нам треба туди йти?
— А куди тоді нам іти?
— Не знаю.
— Ну то й не мороч голову. Пішли. Якщо що, відіб’ємось.
— Я не хочу шкодити тваринам. Вони нам нічого поганого не зробили.
— Тим більше. Може, їм якраз потрібна допомога. Пішли.
Соломія нерішуче рушила за Олексою. Рев ставав усе голоснішим. Дівчина почала нервувати, але її обличчя не змінило виразу, і тільки в глибині очей можна було прочитати тривожне очікування небезпеки. Невдовзі вони побачили вдалині між дерев велику волохату постать. Це був ведмідь. Він ревів і рухався навколо чогось, що Соломії та Олексі не було видно. Соломія зупинилася.
— Ну, і що далі? — запитала вона, зиркаючи на ведмедя.
— Дивися, він щось там шукає. Голову донизу опускає. Там якась яма.
Ведмідь дійсно кудись дивився, на щось, що було десь унизу. Зненацька почувся інший рев, але той голос був тонший і тихіший. Неначе звук ішов звідкись з-під землі.
— Мабуть, це ведмедиця. А її ведмежа потрапило до ями, яку вирили браконьєри, чи просто була яма в лісі, хто знає, - припустив Олекса.
— І що будемо робити? Як ми малому допоможемо? Ведмедиця ж нас роздере. А бити чарами, щоб тимчасово вирубити її і дістати ведмежа, я не згодна.
— Можна просто спробувати домовитись.
— Ти володієш мовою тварин?
— Ні. Але думаю, вона зрозуміє, що ми хочемо допомогти.
Соломія помовчала. Вона не уявляла, як ведмедиця має зрозуміти, що вони хочуть допомогти. Але показувати свій страх перед цим зарозумілим хлопцем вона не збиралася. Обійдеться!
— Ну добре, пішли, — сказала дівчина і повільно рушила до ведмедиці.
Тварина підняла голову і поглянула на людей маленькими темними очима. В них відбивався відчай і страх. Вона уважно слідкувала за рухами Олекси і Соломії. Вони зупинились, не дійшовши до ведмедиці метрів з п’ятдесят. Олекса пильно подивився тварині у вічі і промовив спокійним голосом:
— Ми хочемо допомогти.
Хлопець дивився на ведмедицю, і в його погляді читалася упевненість. Ведмедиця кілька секунд дивилася йому прямо у вічі. Потім повільно відійшла вбік. Неподалік Олекса угледів невелике повалене дерево.
— Пішли, треба цей стовбур опустити до ями, — сказав він.
Вони з Соломією дотягли деревину до ями і зсунули її униз. Ведмежа, що сиділо там, одразу вчепилося кігтями у рятівний стовбур і полізло наверх. Через мить ведмедиця вже облизувала його, а воно ніжно терлося об мамині боки. Соломія дивилася на цю картину щасливими очима. Все-таки молодець цей Олекса, не злякався дикого звіра. Не такий він уже й поганий.
Ведмедиця нарешті відірвалася від ведмежати і поглянула на людей. У її очах читалася вдячність. Вона заревла, але цей рик не був страшним чи диким. Він був якийсь інший, мелодійніший та ніжніший. Потім тварини розвернулися і попрямували у хащі.
Тепла літня ніч опустилася над лісом. Чулося тихе цигикання цвіркунів та ухкання сови. Посеред лісової галявини горіло вогнище. Біля нього один навпроти одного сиділи Олекса і Соломія. В руках вони тримали металеві кухлі, з яких парував смаковитий аромат трав’яного чаю.
— То ти із роду характерників?
— Так, отримав здібності у спадок.
— Ніколи не хотів бути звичайною людиною? — Соломія з цікавістю поглянула на хлопця.
— А ти хотіла?
— У дитинстві.
— А потім?
— А потім я зустріла Гордія.
— Ти дуже його любиш?
— Так.
— А інші рідні?
— Вже нікого не залишилось. Тільки Гордій.
— Зрозуміло.
Соломія замовкла. Вона задумливо дивилася на вогонь, повільно сьорбаючи ковток за ковтком запашну рідину. Олекса з цікавістю поглядав на дівчину. Її великі карі очі втупилися кудись у пітьму, що огортала ліс щільною ковдрою. Було видно, що Соломія десь у іншому вимірі, у своїх дитячих спогадах, і її погляд ставав то засмученим, то ніжним та ласкавим. Олексі дуже кортіло зазирнути у її свідомість, побачити те, що бачить вона, доторкнутися до її внутрішнього світу. Але він неймовірним зусиллям стримував себе. Вона одразу відчує його у своїй голові, і, звичайно, розсердиться. А в них тільки-но встановився хоч якийсь контакт, і не варто все ламати через свою надмірну цікавість. Та бажання було дуже сильним. Ця дівчина хвилювала його. Така яскрава та пристрасна, неначе жарина, смілива, сильна, неординарна. І дуже гарна. Дивовижна красуня. Цікаво, чи є у неї хлопець? Хоча, судячи з її поведінки, вона їх терпіти не може. Чи це просто він їй не сподобався, хто знає…