Соломія дивилася поперед себе і бачила вже не ліс, а сільську дорогу. По ній бігали сільські діти, граючись у латки. Їх було чоловік десять. Маленька Соломія стояла трохи подалі, спостерігаючи за грою. Діти бігали, весело сміючись та не звертаючи на неї ніякої уваги. Дівчинці дуже кортіло теж погратися з ними, в її очах читалося бажання бути частиною цієї маленької спільноти. Нарешті вона наважилася, повільно підійшла трохи ближче до дітей, з надією у погляді та очікуванням, що її приймуть до гри.
— Можна і мені з вами погратися? — неголосно запитала вона.
Діти зупинилися і мовчки поглянули на неї. Одна з дівчаток підійшла трохи ближче до Соломії, вона презирливо та зі злістю подивилася на неї.
— Мама казала, щоб я не гралася з тобою, бо твоя мати — відьма! І ти теж відьма! Ще не вистачало, щоб ти мене зачарувала! Іди геть!
Інша дівчинка підійшла до першої та стала із нею поряд.
— Так, іди геть! — сказала вона.
Інші діти підійшли до тих двох дівчаток, стали купкою, з ненавистю дивлячись на Соломію. Раптом вони почали дружно скандувати:
— Відьма! Відьма!
Соломія побігла уздовж дороги. Вона мчала так швидко, як тільки могла, щоб скоріше втекти від тих ненависних криків і не чути цих страшних голосів. Услід їй летів вітер. Вона була вже далеко, а крики все ще чулися у спекотному літньому повітрі, відлунюючись у горах. Соломія добігла до підніжжя гори і почала видиратися наверх. Вона відчайдушно лізла по схилу, сльози текли по її обличчю, вона витирала їх брудною долонею, а вони все не переставали литися. Нарешті вона видерлася на самий вершечок. У небі яскраво сяяло сонце. Соломія сіла на гірському схилі обличчям до долини. Вона гірко схлипувала. Її спина здригалася. Попереду відкривався чудовий пейзаж — схили гори, порослі лісом, та долина унизу. Але вона не помічала цієї краси. Раптом дівчинка відчула, як хтось обійняв її за плечі та пригорнув до себе. Вона вчула дивне тепло, що випромінювала ця людина. Соломія підняла голову і побачила чоловіка років сорока, одягненого у вишиванку і полотняні штани. Соломія продовжувала плакати, сховавши обличчя на його грудях.
— Не плач! Усе буде добре! Вони просто бояться і заздрять тобі, тому і не хочуть з тобою гратися.
Соломія повернула голову, її сумні заплакані очі глянули чоловікові в обличчя.
— Я не така, як усі! — схлипнула дівчинка. — Але я не хочу бути сама! Не хочу! За що мені це покарання?! Що я зробила поганого?!
— Ти нічого поганого не зробила. Просто ти особлива дитина. І це не кара, це дар. Він дається не кожному. Тебе обрано, ти маєш це розуміти і цінувати. І ти більше ніколи не будеш сама.
Соломія з подивом роздивлялася чоловіка.
— А звідки ти знаєш, що трапилось? Я не розповідала…
Вона злякано і розгублено поглянула на Гордія. Потім випросталася, і в її очах блимнула раптова здогадка.
— Ти теж особливий? — запитала вона.
— Так, трохи, — посміхнувся він.
Соломія вже не плакала. Вона витерла сльози та з цікавістю роздивлялася Гордія.
— Хто ти? Як тебе звуть?
— Дядько Гордій.
— А мене Соломія.
— Я знаю. — посміхнувся Гордій. — Гарне ім’я.
— Звідки ти знаєш? Ти що, все на світі знаєш?
— Ні, не все. Але багато чого.
— Я теж хочу стільки знати. Ти навчиш мене?
— Так.
— І ти будеш моїм другом?
— Звичайно, якщо ти цього захочеш.
Соломія радісно посміхнулася чоловікові. Гордій посміхнувся їй у відповідь. Нарешті у неї буде друг! Дівчинка простягла руку, і на неї всівся кольоровий метелик. Соломія щасливо і дзвінко засміялася.
Соломія струснула головою. Навколо був той самий похмурий темний ліс. Стиха потріскували гілки в багатті. Цвіркуни ритмічно цокали, і звук віддзеркалювався у прохолодному нічному повітрі. Соломія зіщулилась і перевела погляд з вогню на Олексу.
— А в тебе велика родина? — запитала вона.
— Так. Я сьомий син.
— І що, у вас усі характерники?
— Я і батько.
— Зрозуміло.
Соломія взяла гілку та поправила хмиз у багатті. Олекса мовчки спостерігав за граційними рухами дівчини.
— То ти бачиш віщі сни? — нарешті промовив він.
— Так.
— Мабуть, це виснажує.
— Так, якщо щось страшне приходить. А тебе не виснажує, коли ти в чужу свідомість заходиш?
— Буває.
Соломія задумливо перевела погляд на вогонь. Олекса дивився на Соломію, роздумуючи, чи запитати, чи не варто, потім таки вирішив ризикнути.
— Скажи, чому ти ненавидиш хлопців?
Соломія різко повернула голову і подивилася на Олексу. Її погляд одразу став холодним і роздратованим. Хлопець не міг більше боротися зі спокусою. Він занурився в її очі і вчув, що летить все далі й далі. Через секунду він вже був у свідомості дівчини.