Олекса відчув, як спека миттєво оповила його, відбираючи сили й бажання рухатись. Яскраво світило сонце. П’янкий літній трунок наповнював повітря. Він побачив, що на лузі серед високої трави сиділа Соломія. На голові у неї був одягнений вінок із лугових квітів і трав. Сонячні промені грали на її довгому розпущеному волоссі, блимаючи мідними нитками на каштановому фоні. Соломія щасливо посміхалася. Олекса побачив гарного парубка, що сидів навпроти неї. Він закохано дивився на Соломію, його тонкі пальці ніжно водили по її обличчю. Їхні очі випромінювали щастя.
Раптом Олекса відчув, що Соломія виштовхує його зі своєї свідомості. Він вислизнув з її голови. От бовдур, як це він не зміг утриматись, сам все зіпсував.
— Не смій залазити до моєї голови!
Її очі палахкотіли гнівом. Дівчина рвучко піднялася, схопила свій наплічник, вийняла з нього ковдру, відійшла подалі від Олекси, лягла на землю, повернувшись до хлопця спиною, поклала голову на наплічник, накрилася ковдрою і закрила очі.
Гірське озеро блищало посеред ущелини. На небі яскраво світило сонце. Олекса йшов по поверхні води, як уміють характерники. Його фігура неначе сяяла у жовтогарячих променях. Він відходив все далі й далі, ось він вже на середині озера. Раптом налетів шквальний вітер, загуркотів грім та вдарила блискавка.
Соломія раптово прокинулась. Вона огляділася і поступово зрозуміла, що те озеро їй наснилося. Поряд біля напівзгаслого багаття спав Олекса. Дівчина відкинула ковдру і сіла. Вдалині вона побачила якийсь вогник. Зненацька почувся тихий плач дитини. Соломія витягла з наплічника маленьку полотняну сумочку з табличкою, піднялася і повільно рушила на вогник, пильно вдивляючись у пітьму. Плач був уже зовсім близько. Раптом вона побачила перед собою маленького хлопчика, одягненого у білу сорочку. Він дивився на Соломію, неначе хотів щось попросити. Соломія зупинилася і уважно вдивлялася у обриси дитини, що стояла перед нею. Несподівано земля під ногами у дівчини провалилася. Вона відчула, що її почало затягувати до болота. Намагаючись втриматися на поверхні, Соломія стала гарячково хапатися за траву, яка провалювалася разом із нею. Дівчина хапалася руками за землю, на мить піднімалася над нею, але вилізти не могла. Соломія, однією рукою тримаючись за поверхню ґрунту, іншою із зусиллям витягнула із кишені білу хусточку і кинула її дитині.
— Твоє ім’я буде Василь! — закричала вона.
Почувся тихий дитячий сміх.
— Дякую! — промовив хлопчик.
Він почав світитися і повільно підійматися наверх до неба. Соломія відчула, що її почало сильніше затягувати до трясовини. Вона силувалась виборсатися з цієї багнюки, але сили стали покидати її. Болото швидко засмоктувало дівчину, і ось вже тільки голова і права рука стирчали над поверхнею цього згиблого місця. Раптом хтось схопив Соломію за руку. Вона підняла голову і побачила Олексу.
— Тримайся!
Хлопець рвучко смикнув її. Він лежав на землі, підклавши під себе велику колоду. Олекса тягнув дівчину, поки вона не опинилася на поверхні. Вони відповзли подалі, перевернулися на спини та деякий час лежали мовчки. В них не було ні бажання рухатися, ні бажання розмовляти.
— Дякую! — нарешті вимовила Соломія.
— На здоров’я! Що, не змогла пройти повз загиблої душі?
— Як бачиш. Мені завжди було шкода потерчат. Вони не винні, що померли нехрещеними.
— Тоді наступного разу, як захочеться посидіти в болоті, клич мене за компанію. Щоб я даремно не бігав по лісу, шукаючи, де б мені провести час.
Соломія та Олекса посміхнулися один одному. Нарешті вони піднялися і почвалали до їхньої стоянки. Олекса провів рукою по одягу, і він став сухим. Вони добрели до багаття та лягли поряд, накрившись ковдрами. Соломія лежала, дивлячись, як невисокі язики полум’я світяться у темряві, і раптом її знову охопили спогади.
То була темна липнева ніч, освітлена яскравими вогнями багать, зірками, що блимали на небі, та оживлена давніми купальськими піснями, які чулися з усіх боків у густому теплому повітрі. Ніч напередодні Івана Купала. На березі озера Соломія побачила дівчат, вони пускали вінки на воду, загадуючи на судженого. Серед них була білява красуня, з довгим волоссям, висока і струнка. Вона дзвінко сміялась, а її віночок плив по воді, несучи знак про її щасливу долю. Подалі від них до берега повільно підійшла Соломія. Вона несла у руках вінок із польових квітів, у який були вплетені волошки, ромашки та інші чудові рослинки, що рясно вкривають луки літніми місяцями. Соломія опустила свій вінок на воду і з завмиранням серця дивилася, як він повільно рушив по течії. Дівчина підняла очі і побачила, що білявка весело сміється, розмовляючи з подругами. Соломія опустила очі і зненацька скрикнула. Хвиля накрила її вінок, і він зник під водою. Дівчина стояла на березі і з розпачем дивилася на те місце, де хвилину тому згинула її надія на щастя. Вона попленталась до галявини. Підійшовши ближче, Соломія заховалася за деревом, спостерігаючи, як сільська молодь парами стрибала через багаття. До вогнища підійшов гарний стрункий парубок та білява дівчина, що пускала віночок. Вони взялися за руки, подивилися один на одного закоханими поглядами, розігналися і стрибнули через вогнище. Перестрибнувши, вони побігли далі, весело сміючись. Очі Соломії наповнилися слізьми. Не в силах більше дивитися на це веселе свято, на якому їй зовсім не було місця, вона помчала у глиб лісу. Дівчина добігла до гори і почала видиратися наверх. Через півгодини вона вже сиділа на верхівці обличчям до долини. Її спина здригалася. До неї підійшов Гордій, що взявся, як завжди, невідомо звідки. Він повільно опустився поруч, обійняв дівчину та ніжно пригорнув до себе.