— У твоє життя ще прийде кохання.
Раптом Соломія перестала схлипувати. Її очі стали холодними. Вона звільнилася від обіймів і випросталась.
— Ні! Досить! Я не хочу більше такого! Я не хочу любити! Не хочу! Цього більше не буде ніколи! Чуєш, ніколи!
— Ти не можеш заректися від того, що від тебе не залежить.
Погляд Соломії став холодним. Вона рвучко зіп’ялася на ноги і стала обличчям до долини. Її темне розпущене волосся розвівав вітер. Гордій теж піднявся.
— Більше ніхто і ніколи не змусить мене страждати! Я більше ніколи не буду плакати через кохання. Чуєш? Ніколи!
Соломія голосно промовляла, поступово переходячи на крик. Її слова звучали неначе клятва, розносячись відлунням у горах.
Прокинувшись, Олекса та Соломія заварили духмяного трав’яного чаю. Вони мовчки пили його з залізних дорожніх кухликів, стиха зиркаючи один на одного та інколи зустрічаючись поглядами. Соломія чомусь почувалася ніяково. Вона раз по разу згадувала той свій сон, через який вона прокинулася вночі, і їй було лячно. Вона завжди знала, коли сон віщий. От і цього разу вона відчувала це. Але це не його шлях, це її дорога — знищити табличку, яка могла змінити світ. Він просто допомагав їм у важких пошуках. Але чому тоді він ішов по озеру? А може, це не стосується цієї подорожі, і озеро було зовсім інше? Їй хотілося так думати і хотілося в це вірити. Та серце чомусь було не на місці. Але чому вона за нього так тривожиться? Хто він їй взагалі? Якийсь малознайомий хлопець, якого вона знає усього декілька тижнів. Чого раптом його доля має її хвилювати?
Соломія глянула на Олексу. Він тримав у руках кухоль, дивлячись, як небо над деревами світлішає та стає ніжно-блакитним. Раптом він глянув на неї, і його сині очі неначе зазирнули у її думки. Соломія знітилась. Вона сердито подивилася на траву під своїми кросівками. Допивши чай, вони позбирали речі та рушили уверх по схилу.
— То куди далі? — запитала Соломія, важко дихаючи від крутого підйому.
— Думаю, треба знайти якесь село і там запитати, як пройти до озера.
— І де те село шукати?
— Ну от виліземо на гору і подивимось, що є навколо. Думаю, десь неподалік має бути якесь.
Вони вийшли на верхівку гори. Перед ними розстелилася глибока низина, а у самому низу вони побачили хати, що простяглися уздовж дороги. Село було чималеньке і тягнулося уздовж дороги вліво і вправо.
— От бачиш! Зараз спустимось і попитаємо.
— Я їсти хочу, — сказала Соломія.
— Я теж. Думаю, там має бути якась кав’ярня. Ну або до магазину зайдемо, сподіваюся, він у них є.
Вони спустилися по схилу на дорогу та повільно рушили уздовж будинків, уважно роздивляючись навколо. Через декілька хат вони побачили кав’ярню.
— Ну от, зараз поснідаємо, — сказав Олекса і рушив до дверей.
— Почекай! — промовила Соломія.
— Що таке?
— А раптом це пастка?
— Ти так вважаєш?
— Ну хто знає, що ті чаклуни можуть придумати.
— Ти хочеш сказати, що це село несправжнє? Як у мультику про козаків, що у шинку нечисту силу ловили? — посміхнувся Олекса.
— Не знаю. Але мені якось не по собі. І село якесь пусте, геть людей немає.
— Може, вони ще не попрокидалися. Або вже десь на городах та у лісі щось збирають.