Вовкулака перетворився на вовка і помчав до лісу. Упир почав крутитися навколо своєї осі, миттєво перетворившись на пилову воронку, і зник, піднявшись у повітря. Гордій допоміг Соломії встати та швидко покрокував до Олекси. Хлопець напівлежав на землі, він кашляв, тримаючись за горло.
— Вас ні на хвилину не можна залишити, — сказав Гордій. — Повсякчас у щось устрягнете.
Гордій присів біля Олекси.
— Як ти? — запитав він, тривожно вдивляючись в його обличчя.
— Нормально. Живий.
Соломія підскочила до Олекси, впала біля нього навколішки та зазирнула йому у вічі. Він посміхнувся їй. Вона теж відповіла йому посмішкою. Гордій уважно подивився на Соломію. Вона підняла на нього очі.
— Він забрав табличку, — сказала дівчина.
— Знаю.
— Пробач.
— Ти не винна.
— Що тепер?
— Спробуємо забрати її.
— Як? Ти знаєш, де його шукати?
— Ще ні, але завжди є надія на краще.
— Ти усюди маєш багато вух і очей, — сказав Олекса.
— Цього разу їх буде недостатньо.
— Це жахливо — ми нарешті знаємо, що робити з табличкою, але втратили її, - промовила Соломія.
— В нас ще є час, хоча й небагато.
— Скільки? — запитала дівчина.
— Сім днів. До повного місяця. — Гордій подивився на Олексу. — Ти можеш увійти до його голови?
— Спробую.
Хлопець сів зручніше, закрив очі, намагаючись зосередитись.
— Ні, нічого не бачу, — нарешті сказав він.
— Значить, він вже у паралельній реальності, - промовив Гордій. — Звідси нічого не прочитаєш. Треба йти за ним.
— Запитаєш у духів пращурів, як дістатися? — запитав Олекса.
— Так.
— У Кам’яній могилі? — поцікавилась Соломія.
— Так. Сьогодні на світанку.
— А нам туди можна? — з надією поглянула дівчина.
— Не цього разу. Зачекаєте на мене тут.
— Добре, — сказав Олекса.
Мольфар зник.
Гордій стояв посеред Кам’яної могили. Перед ним було розташоване коло з невисоких кам’яних стовпів — давнє капище, де слов’янські волхви-чарівники спілкувалися зі своїми богами. Перші сонячні промені освітили небо, пофарбувавши його в рожевий та жовтогарячий колір. Мольфар підняв голову, поглянув на різнокольорові полоси над горизонтом, потім повільно зайшов усередину кола і став у центрі. Піднісши угору руки і тримаючи в правій свій посох, він почав говорити, поступово підвищуючи голос.
— Кличу вас, великі пращури! Явіться у світ мороку, прийдіть зі світу вічного сонця! Відкрийте двері істини!
Сонячні промені освітили кам’яні стовпи, пересуваючись зверху донизу. Зненацька темний густий стовп простягся від неба до землі. Він рухався та ширився, немов жива істота. У ньому з’явилися чотири постаті — дві жінки, одна у коричневому плащі, інша у блакитній сяючій сукні; чоловік у білому одязі та чоловік у жовтогарячому плащі, що блимав, неначе полум’я.
— Пробачте мені, великі пращури, що потривожив ваш спокій, — шанобливо промовив Гордій. — Але нам не обійтися без вашої допомоги.
— Ти хочеш знати, де він? — запитав чоловік у жовтогарячому плащі.
— Так.
— Ідіть до великої гори Богит. Там ви знайдете те, що шукаєте. — сказав чоловік у білому одязі.
— Але будьте обережні, - промовила жінка у коричневому. — Ти знаєш, що не все, що ти бачиш, є таким насправді.
— Ми відкриємо вхід до його світу. Але не затримуйтесь там надовго, прохід закриється через три дні, - попередила мольфара жінка у блакитній сукні.
— Дякую вам, великі пращури!
Постаті поступово розтанули у повітрі, і темний густий стовп розчинився. У небі сходило сонце, провіщаючи новий день.
Соломія і Олекса сиділи на галявині, обійнявшись. Дівчина задумливо спостерігала за пташками, що стрибали з гілки на гілку, цвірінькаючи та шукаючи їжі. Несподівано перед ними з’явився Гордій. Дівчина і хлопець схопилися на ноги.
— Ну що, дізнався? — запитала Соломія.
— Вони відкриють нам прохід на горі Богит.
— На давньому капищі? Круто! Навіть мріяти не могла, що колись зможу увійти до нього!
— Скільки в нас часу? — поцікавився Олекса.
— Три дні.
— Але це далеко звідси. І невідомо, скільки ми там затримаємось, — засумнівався хлопець.
— Значить, треба поспішати, — підсумував Гордій.
— Пішки не встигнемо, — сказав Олекса. — Соломія літати не вміє. Що будемо робити? Ти — інша справа. Будеш нас там чекати?
— Немає сенсу мені там самому сидіти. Та й вас як залишиш, то хтозна-що виходить. Поїдемо автобусом.
— З пересадкою за день доїдемо, — сказав Олекса.