У Ярика вкотре задзвенів телефон. З виразу його обличчя було цілком зрозуміло, що новина не надто добра.
— Що там сталося?
— Що сталося, питаєш? — У слідчого явно зіпсувався настрій.
Малашко нетерпляче та напружено кивнув.
— Новий труп невідомої жінки. Сказали: зовсім молода. Задушена мотузкою.
На деякий час запанувала мовчанка.
— На Костромській, — додав Ярик. — Треба їхати.
— Отже, так: я до Слинько, а ти їдь подивися, що там. Я до тебе потім приєднаюся. Намагатимуся швидко.
— Домовилися.
— Ну, все. — Малашко ще раз роздивився довкола. — Тут наче більше нічого немає. Їдьмо. — Зачиняючи двері, подумки додав: «Чорт забирай!»
«Знову вони!» — злякано подумало дитя.
У шкільному коридорі нікого не було: усі ж бо на уроках. Дитина років десяти похилила голову та йшла, майже притиснувшись до білої стіни. Назустріч простували дві старшокласниці, з цікавістю щось обговорюючи. Побачивши дитя, вони перервали розмову. Погляд їхній не обіцяв нічого доброго. Дитина ще дужче притиснулася до стіни. Кроки її сповільнилися, серце закалатало сильніше. Страх паралізував думки. Злі та нахабні очі недобре вп’ялися в неї. Лихі глузливі посмішки. Ще мить — і по лобі посипалися болючі щиглі. Маля затулило голову рукою та намагалося відбиватися. Натомість у відповідь лунав лише здавлений та все такий же глузливий сміх.
— Та пішли ви! — зі злістю нарешті крикнула дитина.
— Ш-ш! Тихо, ти що… — Старшокласниця притиснула пальця до рота. В одному з кабінетів хтось доторкнувся до ручки дверей.
— Тікаймо, — швидко й водночас тихо мовила дівка до другої. За мить вони вже сховалися за рогом… З класу вийшла вчителька мови.
— Ти чого кричиш?! Чого не на уроках?
Та дитя не слухало. Воно теж швидко втекло. «Не вистачало ще отримати від учителів…» На останній урок узагалі зникло бажання йти. Треба було непомітно залишити школу. Дитина швиденько проскочила вахтера. На вулиці починалася гроза. Уроки проходили в другу зміну. «Шкода, нема парасольки», — дитина обережно минула вікна кабінету, де зараз був її клас. Хтось з однокласників усе-таки помітив її та зловтішно махнув рукою. «А щоб тобі!» — подумалося.
У новій школі справи чомусь не йшли. Як у принципі й у попередній. Але тут, окрім однокласників, додалися ще й вороги зі старших класів. «Треба швиденько повернути за ріг. Так точно ніхто вже не помітить!» Мета мигцем була досягнута. Та несподіванка, яка чекала на дитину, виявилася надто неприємною.
— О, ти диви, хто тут у нас! — Двоє старшокласниць задоволено прицмокнули.
«Тікати!» — зринула перша ж думка. Та не вдалося. Дитину міцно схопили за комірець.
— Ти чого кричиш під час уроків, га? — Тримаючи у вільній руці цигарку, дівка востаннє затягнулася та викинула недокурок. Інша зробила те саме, підійшла ближче. Від них неприємно тхнуло тютюном. Дитя відвернуло обличчя. Ще мить — і по голові посипалися нові удари. Цього разу сильніші. З носа потекла кров, було надзвичайно боляче. Скоро маля втратило свідомість…
Ще місяців зо два довелося лежати в лікарні. Своїх кривдників дитина так і не наважилася видати. Усі повірили у версію про наркоманів.
Мене випустили з лікарні рівно о десятій ранку. Зараз я йшов до Лізи. Голова була забита нещодавніми подіями. У мозку постійно прокручувалися різноманітні моменти. Уночі я майже не спав. Мене хочуть убити. Бо я щось бачив? Але що?
Мені стало зрозуміло, що цю справу не можна просто так залишити. Весь цей час я намагався згадати: можливо, я дійсно бачив щось таке, на що не звернув уваги? Та нічого подібного не було. Я абсолютно нікого не бачив і нічого не чув. Хіба що… Чи могла зі мною так несправедливо вчинити моя пам’ять? Заблокувати якісь спогади? Так, дійсно, деякі моменти я не міг чітко пригадати. Але моя інтуїція підказувала мені, що нічого вельми підозрілого там не було. Хоча хто мене знає?..
Отже, якщо відкинути думку про те, що я міг бачити щось важливе, то що залишається? Яка ще може бути причина, через яку мене хочуть убити? Я на хвильку замислився. Раптом мене пронизала жахлива думка. Настільки жахлива, що мимоволі я зупинився. Людина, що йшла за мною, наштовхнулася на мене. Я підозріло глянув на чоловіка. «Чого йти так близько?» — невдоволено подумав я. Та він лише вилаявся — мовляв, чого гальмуєш? — та швидко пішов далі. Я озирнувся. Перехожі не звертали на мене ані найменшої уваги… Виходить, замість Тьоми хотіли вбити мене, але вбивця просто помилився! Хоча ні. Такого просто не могло бути. Для цього потрібен мотив. А в мене начебто не було ворогів. Я захитав головою, відганяючи від себе цю дурну думку. Ні, повинна бути ще якась причина… Можливо, мене хотіли підставити? Але знову ж таки для того має бути причина. Я не пам’ятаю нікого, кому б міг аж так насолити. Звичайно, я мав недругів, але ж не настільки… Такого прозаїчного мотиву, як гроші, теж не могло бути: я не надто багатий.