— Лізо, я вже все зробила. Батьки чекають.
Ми з Лізою глянули одне на одного.
— Пішли вже, — мовив я.
Раптом до мене підбігла Катя й обійняла мене.
— Назаре, ти ж скажеш Лізі, щоб вона мене не відправляла в село?
— Ні, не скажу. Ти сама знаєш, що в нас тут відбувається зараз. Там тобі буде безпечніше.
— Назаре, але ти вже! — Катя якось дивно глянула на мене. Часом мені важко було втямити, про що вона може думати. Мала ображено тупнула ногою та швидко вийшла з кімнати.
— Ну, що ти з нею робитимеш? — Ліза подивилася сестрі услід. — З одного боку, я її розумію. А з другого, — знаю, що так їй буде тільки краще. Та й мені набагато спокійніше, якщо вона буде далеко звідси. — Ліза зняла з мене щось.
— Що це?
— Волосся Каті. Щось воно в неї останнім часом дуже випадає. Уже не знаю, що з тим робити.
— Відправ її в село. Свіже повітря. Вітаміни на городі. Ніяких стресів. Усе одразу стане гут. — Я усміхнувся.
— Може, і так. — Вона теж усміхнулась і зняла з мене ще волосся.
— Ну, де ви там?! — то вже кликала Лізина мама.
Ми не змогли спокійно посидіти з Лізиними батьками. Дуже скоро в мене задзвенів мобільний. То був Малашко.
— Ви зараз не зайняті? — почув я якийсь далекий голос слідчого.
— Трохи є, а що таке?
— Хто це? — поцікавилася Ліза.
Ми всі якраз сиділи за столом. Я пояснив їй на мигах. Лізине обличчя враз спохмурніло. Вибачившись, я вийшов із вітальні, встигнувши почути, як Лізин батько запитав, хто мені телефонує. Відповіді на це я вже не чув, та й мені було не до того. Я слухав, що мені каже слідчий.
— Ми щойно знайшли труп Климовича. Ви можете під’їхати? Потрібно, щоб ви підтвердили, що саме цей чоловік стежив за Лізою та її сестрою.
Спершу я навіть не знав, що сказати. Ще одне вбивство. Мене потягло на блювоту.
— Ви випадково зараз не в Лізи?
— У неї, а що?
— Тоді вам не треба далеко йти. Це тут недалеко, на пустирищі. — Малашко пояснив, куди потрібно йти.
— Я скоро буду.
— Ви не обминете це місце, зараз тут дуже людно.
— Скоро буду, — ще раз повторив я й від’єднався.
Усіх присутніх повідомив, що мене раптово викликали на роботу. Лише Ліза зрозуміла, що я сказав неправду. І, можливо, Катя.
Малашко з огидою та навіть деякою, як мені здалося, ненавистю глянув на розрубане тіло Климовича.
— Не дивіться так довго, — сказав він мені, проте дещо із запізненням. Я все-таки встиг знову кинути погляд на труп, але одразу ж був змушений відвернутися. Особу ледь можна було впізнати. Голова розрубана навпіл. Мозок витік і злився з величезною калюжею крові. Усе тіло було порубане на шматки.
— Псих! — з огидою кинув Ярик. — Це міг зробити лише псих! — Поліціянт сплюнув та відійшов убік.
Я знову відчув, що мене нудить. Облизав сухі губи. Відтак підтвердив, що то таки він стежив, і теж відійшов. Місце вбивства було обгороджене поліційною стрічкою. За нею зібралося чимало народу. Двоє поліціянтів намагалися їх усіх розігнати.
— Хлопці, ви знайшли знаряддя вбивства? — запитав Малашко в помічників. Але ті лише понуро похитали головами. Один із них, зовсім молодий хлопець, виглядав занадто блідим.
— Олеже, з тобою все гаразд? — спитав Малашко. Хлопець безсило похитав головою.
— Так, — мовив він. Проте видно було, що почувається надто погано.
— Іди трохи пройдись, — порадив йому Ярик. Олег швиденько кудись побіг.
— Зовсім молодий, ще недосвідчений, — пояснив мені напарник Малашка.
— Навіщо йти в поліцію, якщо такого боїшся?! — незадоволено гмикнув Малашко.
— А вам хіба приємно на це все дивитися? — Моє запитання навіть мені самому здалося дещо ворожим.
Малашко якось дивно на мене глянув, відповівши не одразу:
— Звичайно, що неприємно, але ж мушу.
Ярик перервав нас:
— За твердженням експертів смерть настала вночі.
— Як завжди, уночі. Усі вбивства в цій довбаній справі стаються вночі. Немов якийсь демон виходить на полювання, — перебив його Малашко.
— Я скажу на твоє зауваження лише одне: це може бути тільки божевільний.
— На що ви натякаєте? — тепер втрутився я.
— Я хочу сказати, що вбивця, якого ми з вами шукаємо, псих. Він прибив трьох людей. З них одного просто зарубав. Ви вважаєте це нормальним?
— Звісно, що ні. Але…
— Але що? — як завжди, роздратовано запитав Малашко.
— Вам не здається, що не той почерк?